Перше враження від цього листа — нехороше. Особливо
в дні, коли тисячі українських остербайтерів обурені рішенням німецького
уряду не платити тим із них, хто працював на сільськогосподарських роботах.
Усе-таки, пише не сам учасник подій, усе- таки — працювали українці так
тяжко... Але «все-таки»: ці незначні, на перший погляд, подробиці минулого
мають право бути вислуханими, занотованими, взятими до уваги. Тим більше,
що листа супроводжує любовно зроблений передрук чотирьох справжнiх фотодокументів
воєнних часів. Бо правда не є одномірною, й усі її сторони необхідно визнавати,
незважаючи на «давність» чи «незручність».
Набори до роботи в третьому рейху почалися після 10 січня
1942 року за розпорядженням про використання робочої сили з окупованих
Німеччиною територій сходу. Цей план передбачав добровільне вербування,
але у випадку його невиконання допускалось і застосування примусу.
Двоюрідна моя бабуся Кулик Гарпина Денисівна, як і 129
інших хлопців та дівчат з села Роїще, що на Чернігівщині, були відправлені
до Німеччини згідно з цим планом. ЇЇ розповіді про «німецьку неволю» дуже
різняться від радянської версії цих подій.
Перед відправкою у Чернігові остарбайтерам видали хліб,
потім посадили в телятники. У Ківерцях влаштували лазню з гарячою водою
та милом, щоправда, в кінці миття місцеві поліцаї, жартуючи, трохи пообливали
дівчат холодною водою. До Німеччини ешелон прибув за чотири дні. Спочатку
прибулих помістили до табору пересильних, а потім, після розподілу, Гарпину
разом з групою інших робітників відправили на сезонні роботи, звідки вона
потрапила до господарства бургомістра села Берлінхен. Там разом з Гарпиною
працювали поляк, серб (він привіз з собою фотоапарат, і завдяки цьому до
нас дійшли зображення моментів їхнього життя ) та троє українців. Усі вони
працювали по господарству та на полі. За роботу щомісяця отримували по
30 дойчемарок, щоправда, придбати на них нічого не можна було, бо в країні
діяла карткова система розподілу товарів.
Годували остарбайтерів по-різному, у селі Берлінхен — добре.
Бургомістр одягав своїх робітників у нормальний одяг, у неділю — давав
вихідний. Тоді можна було піти погуляти або навіть з'їздити у гості до
знайомих, які працювали в навколишніх селах. Якщо хтось приїздив у гості
до працівників бургомістра, то він годував і гостей. Ставлення його до
працівників було таким. Одного разу Гарпина йшла з бідоном молока, і до
неї почала чіплятися місцева дітвора — ображала, жбурляла каміння. Гарпина
розповіла про це господарці, та звернулась у поліцію, після чого батьків
цих дітей було оштрафовано.
Найбільш цікавим було повернення Гарпини Денисівни на батьківщину.
До Радянського Союзу репатріантів везли більше двох місяців. Ешелон міг
стояти по декілька днів в очікуванні, при цьому людей ніхто й не думав
годувати. Їх охороняли, немов злочинців, називаючи «німецькими шльондрами
та підстилками», знущаючись над своїми підохоронними. Крім того, у таборах
пересилки на допитах знущались ще й працівники НКВС. Ось таким було перебування
моєї двоюрідної бабусі на роботах у Німеччині.
Олександр ЛЯШЕВ, вiйськовослужбовець
смт Десна Чернiгiвської обл.
