Ні для кого не є таємницею, що «час збирати» набагато конструктивніший «за час розкидати». Не важливо що, важливо з якою метою. Давним- давно в київському театральному співтоваристві існувала добра традиція — акторські капусники, прообрази тих давніх, дореволюційних жартівливих гумористичних вистав, вигаданих акторами МХАТу.
У кожному театральному колективі капусники «жили» постійно, що називається, локально, на місцевому матеріалі. Але одного разу керівний «орган» — Київське відділення Національної спілки театральних діячів України — взяв організацію цієї акції до своїх рук, об’єднавши столичних акторів у загальноміському капуснику. І багато років велика театральна сім’я Києва стала збиратися на Старий Новий рік і зустрічати його по-нашому, по-театральному! Жартували від душі, так би мовити в єдиному гумористичному пориві, забуваючи образи і сценічні склоки, всі в цей вечір один одного любили; щиро раділи своїй приналежності до «загону» Мельпомени.
А 2001 року настав той самий «час розкидати» і весела традиція померла — зник столичний театральний капусник. Йшов час, поступово скептики й циніки, не говорячи вже про нормально орієнтованих людей театру, засумували, відчувши у своєму житті відсутність відвертої, забавної театральної тусовки. І ось, з настанням Нового, 2008 року, знову з ініціативи Київського відділення НСТД України, стара традиція, змахнувши бутафорськими крилами, немовби птах Фенікс, відродилася. На Старий Новий рік у Театрі оперети зібралися актори, критики, всі, хто любить театр на капусник.
На сцену вийшов привітати тих, хто зібрався, голова правління Київського відділення, популярний актор Олексій Богданович, а потім він віддав «кермо влади» своєму знаменитому колезі-франківцю, Анатолієві Гнатюку і капустянське шоу закрутилося. Уявляєте: актори — на сцені і в залі, і як тут когось здивувати? Але Гнатюк своєю енергією, винахідливістю і гумором зумів запалити присутніх із обох боків рампи. Програма капусника, складена з власне акторських реприз і мініатюр, перемежовувалася з концертними номерами студентів Муніципальної академії естрадно-циркового мистецтва ім. Л. Утьосова, які вражають своєю майстерністю, і учасників Театру танцю «Пульс». Загалом, вийшла весела зустріч друзів, вечір відпочинку з елементами «художньої самодіяльності професіоналів театральної справи». Почався капусник із танцю золотисто-сріблястих мишок і пацючків, воно й зрозуміло, бо цього року гризунів потрібно поважати (за східним календарем ми вступаємо в Рік миші). Звучали жарти «з бородою» про пропозиції знятися в Голівуді, і відмови акторів, бо вони зайняті на ялинках... З радістю виступаючі говорили «Доброго вечора!», відмовившись від звичного за останні 20 днів привітання — «З Новим роком!», залишивши за кулісами свою втому від новорічного марафону. ТЮГівці показали мініатюру «культпоходу»: як дивиться виставу молодий глядач, який у їхньому театрі розділений на дві половини — тих, хто любить театр і тих, хто не любить читати. Цікаві деталі залаштунків і сценічної правди виявилися актуальними у виступах театрів «Срібний острів», «Ательє 16», Театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра. Молоді актори Театру ім. Лесі Українки переписали на театральний лад відому мініатюру Карцева та Ільченка про те, як у недалекому нашому минулому діставалися продукти в закритих крамницях. У виступі акторів закритий заклад перетворився на театральний інститут і тут уже досхочу глядачі насміялися з того, як директор театру вибирав собі акторів різного амплуа. На запитання: «А комічні старі є?», директор отримав відповідь — «Є, а що потрібно?» І несподівано завершив: «Та ні, просто посміятися хотів».
Не обійшлося на вечорі й без політичних паралелей, благо ці колізії добре лягають на будь-яку драматургію. Так, артисти Театру оперети «протанцювали» історію непростих стосунків представників вищих ешелонів влади, використовуючи у своїх костюмах кольори, які вже стали брендами української історії. А письменник-сатирик Олександр Володарський вирішив за допомогою зали осучаснити застарілу драматургію Братів Грімм, переписавши на новий лад казку «Червона Шапочка». Відповідальністю за літературне втручання він поділився з публікою, вислуховуючи пропозиції про переробку сюжету, які звучали від глядачів прямо з місць. Внаслідок цього спільного творчого експерименту Червона Шапочка перетворилася на бідну дівчинку Юлечку, яка несла бабусі ... ощадкнижку Ощадбанку...
У фіналі програми вийшла «важка артилерія» гумору — корифеї франківсько-капустянського руху — команда під керівництвом Леся Задніпровського. Ось уже справді: «Ми колектив, якого правди сила, ніким звойована ще не була!» І грянув акторський хор про складності та мінливість нинішнього театрального життя, але все у франківців виходило так весело й дотепно, що хотілося мчати туди... до театру, до театру... «Я — чайка, я — чайка! Ні, не те... Я — Ворон, я — Ворон!» Одним словом, чого лише не було на тому капуснику!.. І того театру не було, і цього не було... Та і не страшно, адже сталося головне: повернення капусника — спільного театрального свята, зустрічі, спільних веселощів та випитої чарки горілки на фуршеті. Незважаючи на зайнятість одних, скепсис інших, критику третіх, подія все ж таки відбулася. І довгого йому життя. А хто може робити краще — робіть. «Капусти» вистачить для всіх!
