Заплановано вивчити басейн ріки, стан берегів, захисних споруд, якість води, біорізноманіття. 500 кілометрів до угорського міста Сегеда восьмеро науковців вирішили подолати на двох бокорах або дарабах. Так в українських Карпатах називають плоти, складені зі стовбурів хвойних дерев, які в Закарпатті по Тисі сплавлялися з часів Римської імперії та до середини минулого століття. Отже через півстоліття відновлено ремесло сильних, мужніх плотогонів.
Попервах планувалося розпочати подорож від місця, де Біла й Чорна Тиса зливаються й народжують велику Тису. Але спека немилосердно випила воду, й там несусвітна мілина. Трішки нижче, біля Луга, глибина обнадійлива. Два бокори доставили сюди з сусіднього Міжгірського району, де їх виготовив колишній 74-річний бокораш Іван Тацин. Розміром три на шість метрів, iз ясена. Хтось пожартував: плестимуть Тисою, сумуватимуть за рідною домівкою і співатимуть пісню про ясени, які приходять у сни. Керівник експедиції Мирон Цюбик мовив, що йому часто-таки постає в уяві картина: повновода стрімка річка і по ній несеться, витанцьовуючи, в’язанка бокорів. Батько пана Мирона стояв на веслі бокора й інколи на тихій воді брав, так би мовити, на «борт» сина.
Учасники експедиції хотіли стартувати без проводів і помпезності. Але село є село, і скоро вістка гуляла від хати до хати. Мешканці Луга вирішили, що негоже виряджати бокорів без напутніх слів і музик. Й скоро на березі виникло стихійне свято з усіма народними закарпатськими атрибутами. Правда, трембітаря не могли знайти, поїхав до Рахова. Поки йшло приготування до мандрівки, мешканець Луга, 75-річний плотогон Петро Тракслер розповідав учасникам експедиції, як колоди збиралися у спеціальних водоймах, зв’язувалися у бокори, й кілька формували караван. Він прямував до угорського міста Сегеда, де була лісотоварна біржа. В 45-ому по Тисі проліг кордон між Україною і Румунією, й сплавляти ліс водою стало важко.
Петро Тракслер згадує: «Ми йдемо на сплаві, на бокорі цьому. Там на мості стоять прикордонники і кричать: «Стій! Стріляти буду!». Автомати на нас направили. Ну як ти станеш на воді, серед Тиси? Ми показуємо перепустки, є дозвіл».
Линуть побажання сільської влади, хліб-сіль, благословення священика.Далі би годилося, за новим звичаєм, розбити пляшку «Шампанського» об бокор. Але керівник експедиції нестримно рвався в путь, і навіть на дорогу не пригубили вина за удачу. Дарма. Правда, бокораші справжні ніколи не пили перед сплавом лісу. Поспілкувався з Пейтером Валайошом, заступником директора Готубатського національного парку (Угорщина). Хоча він багато літ займається водним поло, та все ж запалив свічку у храмі, аби не спізнати мук під назвою «Бурлаки на Волзі». Довелося. Багато караванів розбивалися в цих місцях на порогах, й загинуло чимало плотарів. Про них нагадує хрест над водою. Небезпеку порогів, каміння відчули на собі учасники експедиції. Лишень два з восьми плавали по Тисі на човнах, катамаранах, а решта — без будь-яких навичок. Учитися довелося на марші. Гіркою виявилася наука. Бокорами кидало, крутило. Мабуть, треба було кілька днів або навіть годин повправуватися зі складним ремеслом, аби досягати синхронності. Першого дня, увечері, за кілька кілометрів від Луга, важкі бокори сіли на каміння. Як не силкувалися зрушити їх iз місця, що тільки не придумували — навіть лебідки застосовували, але після кількох годин купелі в Тисі залишили дараби й отаборилися на ночiвлю. Тут хтось назвав причину біди: в давнину жодній жінці не вільно було ступати на бокор, а перед відправкою в Лузі кілька жінок позували для фотографів, вимахуючи веслами. Святотацтво нечуване історією. Двокілометрові пороги в Білій Церкві долали цілий день. Відчай огортав. Врешті-решт прямо у воді розрізали дараби уздовж навпіл й стало їх чотири — по два чоловіки в кожному екіпажі. Мирон Цюбик, схоже, не втрачає оптимізму. Якщо доведеться ще розрізати й плисти, як на каное, на одному дереві, все одно мети повинні досягти.
Хтось із намучених, нетерплячих супроводжуючих порадив завантажити чотири бокори на автівку, довезти до Вилка і на великій воді продовжити задумане. У відповідь — іскри обурення в очах романтиків. Мовляв, не заважай кайфувати, не псуй нам нашу нірвану. Битий подорожувальник Михайло Греньо у важкі хвилини брав керування на себе й через півдня усі плавали, стрибали у воду, штовхали, знали, як пливти, куди гребти. Мандрівка відбувається під пильним оком прикордонників, румунські наряди супроводжують iз автоматами Калашникова напоготові, наші — без зброї, й побачене сприймають веселіше. Молодий воїн з біноклем мовить, що бокораші нагадують йому сцени з книги Джерома «Троє у човні, не рахуючи собаки».
Сіли на мілину й у Великому Бичкові. Кожного разу до екологів, які вовтузилися в воді, приходив поважний літній чоловік, колишній плотар, і радив з берега, що треба робити, давав поради і щодо злагоджених дій дуетів. Як зіницю ока пильнували державні прапори України та Угорщини на щоглах. Одного разу жовто-блакитний стяг понесла бистра вода, і учасник експедиції Остап Цапулич миттєво мужньо кинувся у вир й урятував стяг. Сили додавало те, що усіх учасників експедицій застрахувала від нещасних випадків Закарпатська дирекція «Гарант-авто», й сам директор Віктор Матяшовський вручав страхові поліси. Експедиція перш за все наукова, й навіть у критичні години ніхто не забував спостерігати, занотовувати, фіксувати на відео та фотокамери.
Олександр Гуревич 11 років плаває по Тисі, здебільшого на катамаранах. За його словами, абсолютно велика різниця, як спостерігати з берега і як з води на берег. Бачиш цілий зріз, де родючий шар, де які грунти, птахи, рослини.
150 кілометрів найважчої гірської закарпатської ділянки Тиси — позаду. 350 кілометрів угорської частини Тиси, яка є судноплавною, даються вже без перешкод. Правда, течія надто повільна й пливуть урочисто. У кожному селі й місті люд суне на берег i дивиться з таким видом, нібито прямує Ноїв Ковчег. На всю подорож відведено два тижні. Результати досліджень будуть представлені на міжнародній конференції з проблем Тиси, що відбудеться в Будапешті під егідою Європейського Союзу. Видадуть і книгу про історію лісосплавів в українських Карпатах. Її автор — доцент Ужгородського національного університету Роман Офіцинський.
Каже, що найбільшого розмаху сплавляння лісу набуло в ХIХ столітті. До середини 50-их років ХХ століття лише Тисою щорічно сплавлялося 200 тисяч кубометрів ділової деревини. Також каравани досягали Чорного моря. Бокорам сказали «прощай» у 1954 році в Закарпатті. На Буковині останню дарабу провели чверть століття тому, в 1979. Роман Офіцинський, згадавши армійський вишкіл, уміло витягував бокори на глибінь.
На берегах Тиси проживають понад 10 мільйонів жителів України, Румунії, Угорщини, Словаччини та Сербії. Наступного року планують влаштувати експедицію з екологами цих країн на п’яти бокорах.
За маршрутом Україна — Угорщина по Тисі часто плавають групи туристів, користуючись катамаранами, човнами. Зрозуміло, подорожувати на плотах, складених з колод, захоче чимало бажаючих, особливо лісових комерсантів. Митники дають слушне роз’яснення : за деревину внесіть у касу всі платежі — й щасливої дороги. Або дараби повернути в Україну. Така умова групі екологів не ставилася. Ті подейкують, що два бокори, загальна вартість яких 500 євро, стануть експонатами якогось угорського музею.
