Рік тому не стало Василя Аксьонова — автора «Опіку», повісті «Острів Крим», безлічі п’єс і оповідань. Йому було п’ять років, коли заарештували батьків. Потім був дитячий будинок, Магадан, професія лікаря й перша опублікована повість «Колеги», яка відразу ж принесла молодому літераторові широку популярність. Зараз, як повідомляють РІА «Новости», журнал «Жовтень» готує до видання незавершену книгу знаменитого письменника. У цьому ж номері міститимуться відгуки на роман, написані Анатолієм Найманом, Олександром Кабаковим, Євгеном Поповим...
Ми пропонуємо вашій увазі текст Майї Пєшкової, опублікований на сайті «Эхо Москвы», — з бесіди із товаришем Василя Павловича, прозаїком Євгеном Поповим напередодні дня пам’яті В.Аксьонова.
«Він виїхав перед Олімпіадою». Чистили Москву від Аксьонових.
Покійні Пригов, Коля Климонтович мені запропонували зробити ще один альманах, хоча Луб’янка попереджала: якщо буде другий «Метрополь» — справи будуть кепські.
Вони сказали, що першим «Метрополем» займалася Спілка письменників, а другим уже, якщо буде другий, займатиметься Луб’янка. Це не було другим «Метрополем», але хоча його визнали потім начебто дочірнім підприємством «Метрополя», оскільки я був безпосередньо з «Метрополя».
Коротше кажучи, уклали альманах, це окрема історія. Подали його, лише відповіддю уже були не розборки, а вже обшуки.
Куди подали? В Управління культури Москви. Запропонували мирний варіант — ми створюємо клуб белетристів, оскільки у нас розбіжності зі Спілкою письменників. Просимо про надання маленького приміщення, де ми могли б зустрічатися, вірші читати, оповідання один одному, й малотиражне видання, ось приклад, ось вам подаємо... У відповідь були обшуки.
Минув деякий час. Я сплю удома. Ми жили у Теплому Стані тоді. Аксьонов був уже в Америці в цей час. Я з ним листувався. Причому листування — це був напівцигарковий папір. Це, звичайно, було неофіційне листування.
Мені б і не спало на думку взяти написати лист і піти на пошту опустити його у скриньку. Зрозуміло, що це маячня, тому що нікуди цей лист не пішов би. Тому листи ішли через знайомих, через дипломатів, через журналістів. Аксьонов називав це «голубиною поштою».
І я був повністю у курсі його справ. Він — у курсі моїх. Я писав йому про якісь новини московські, хоча все це повільно приходило за місяць-два. У мене певна кількість листів назбиралася.
І раптом я вранці прокидаюся від якогось стуку, досить грубого, у двері, дзвінок, потім стук. Я спросоння кажу:
— Хто такі, чого стукаєте?
— КДБ по Москві і Московській області. Відчиняйте.
Ну, я подумав, що прийшли обшукувати, як вони полюбляли. Тому Світлані говорю:
— Ну, Світлано, товариші прийшли, давай листи знищувати.
А листи були сховані із властивою, так званою кмітливістю інтелігенції, у крупі (гречаній, або яка була). Причому кадебешники, знаючи манери «цих звірів», коли приходили на обшук — відразу до крупи прямували. Так от Світлана з крупи аксьонівські листи вийняла, я їх порвав, спустив в унітаз.
Ці стукаються:
— Відчиняйте, відчиняйте!..
Я говорю:
— Ви прийшли без повістки, без усього. Я спав, я письменник, я всю ніч працював. Зараз відчиню. — Відчиняю двері... Значить, стоять два молодці, подають мені папірця якогось. — Що за папірець?
— Вас викликають на 9-ту годину на допит.
— А зараз котра година?
— А зараз пів на дев’яту.
Я кажу: «Що? Як Карлсон полечу на вертольоті?»
— У нас машина.
І тоді я зрозумів, що вони не з обшуком прийшли: мені на певний час стало шкода, що листи знищено — лишилися один чи два. Один лист у мене залишився досить важливий, де він описує, як він сидів у театрі і дізнався про смерть Брежнєва.
До цього, це було раніше. Ми зі Світланою перед тим як ми оселилися у Теплому Стані — у нас квартири не було — ми півроку жили у Федота Сучкова, це чудова людина, набагато за мене старший, 1915 року народження. Федот Федотович Сучков, письменник і скульптор. І, до речі, він у юні роки добре знав Андрія Платонова, він зробив скульптурні портрети Платонова, Солженіцина, Домбровського; меморіальна дошка на будинку Літінстітуту — його робота.
Там був обшук, тоді забрали і весь мій архів, Федота Федотовича, Світланину п’єсу під назвою «Синя чайка», яку приписали мені. Постановили, що її знищити треба.
А там вони знайшли серед інших паперів чернетку, тому що листа на той час було відіслано. Я писав Аксьонову — не встиг відіслати — що ми придумали альманах, і аби він не дивувався, якщо в якийсь момент він його або отримає через когось або дізнається про це, аби він зв’язався із Карлом Проффером (директором видавництва «Ардіс»). Якби цей лист знайшли? Його знайшли, але я вам розповім, як мені довелося викручуватися. Тобто цей лист було знайдено, коли мене викликали на Луб’янку, мені цей лист поклали урочисто під ніс.
Я повинен сказати, що до цього я прочитав книгу Володимира Альбрехта під назвою «Як поводитися свідком на допитах у КДБ». Він був такою впертою дисидентствуючою людиною. Я не повністю користувався цими його геніальними інструкціями. Я до всього цього додавав, що я письменник і у мене така психологія. Тому що я, коли мене викликали на Луб’янку, наприклад, користуючись книгою, не відповів на половину запитань, кажучи, що вони не стосуються справи, а під кінець весь час повторював: я ось письменник, знаєте, всю ніч працював. І під кінець, коли мені сказали підписати протокол, мене викликали у справі іншого хлопця — то я відповів: — Так, я його підпишу, лише я напишу, що письменник, всю ніч працював, мене без повістки сюди запросили, порушивши процесуальний кодекс, тому я за свої слова відповідальності не несу, за їх точність. Вони скажуть: — Як не несете? — А так, говорю. — Не несу. Ви ж мене не згідно із законом привезли. Тому я вам... Це спасибі Альбрехту. А тут мені урочисто кладуть під ніс цього листа і запитують, я вже не пам’ятаю якими словами. — Що можете сказати з цього приводу? Знову ж таки спасибі Альбрехту. Я говорю: — Будь ласка, уточніть запитання. З якого приводу? — З приводу листа. Я говорю: — Якого листа? — Вашого листа Аксьонову. Я говорю: — А де цей лист? Вони говорять: — А ось перед вами лежить лист. Я говорю: — Пишіть у протокол запитання. — Ні, говорять, ви відповідайте. — Ні, пишіть. Вони пишуть протокол. — Як ви можете прокоментувати ваш лист до Аксьонова? Я відповідаю: — Листом називається те, що написане, надіслане, й отримане. А це, будь ласка, запишіть, що це називається чернетка направленого листа Аксьонову. Ось і вся ця історія. Далі Євген Анатолійович Попов додав: «Це все настільки огидно. І, знаєте, там страшно. Це коли з бравадою розповідають: «Ха-ха-ха! Я їм сказав...» Там жахливо. Страшно, огидно, нудно. Зараз оступишся — тобі постанову винесуть, і все. Так, до речі, Василь Павлович про цю історію миттєво дізнався, коли почали нас ганяти і обшуки влаштували. ВІН там кампанію влаштував на Заході.
В результаті цієї кампанії мені, Пригову — те, що зараз збираються вводити прокурорські попередження.
Зараз закон продавлює ФСБ. Уже у першому читанні його прийнято про те, що ФСБ має право попереджати будь-якого громадянина, що він перебуває на шляху злочину. Так мало того, що попереджати. Так ФСБ може штрафувати, але ще й на 15 діб посадити. Це їм спаде на думку, що я перебуваю на дорозі злочину — і мене можна посадити.
Так от, це не ноу-хау, не вигадка. Це ще придумав Андропов. Можу про це відповідально заявити, тому що маю таке попередження, як і багато інших. Як його мав Пригов, Кормер. Це такий папірець, який тобі урочисто вручають під розписку, де написано: КДБ по Москві і Московській області попереджає громадянина такого-то, що він перебуває на дорозі скоєння злочину, і що цей лист передається за місцем проживання у прокуратуру, тобто явний нагляд фактично.
Я згадую про це не тому, що мова зараз не про мене. У Пригова, наприклад, були три пункти. Перший пункт у Пригова — тому, що він постійно у своїх творах глумиться над партією і урядом. У мене ж було це дослівно, це біографічні дані, запам’ятовується на все життя: «Постійно підтримував зв’язок із цим відщепенцем Аксьоновим і узгоджує із ним свої антигромадські плани».
