На Берлінському міжнародному фестивалi, який щойно завершився, відбулася прем’єра режисерської роботи Антоніо Бандераса — популярного актора, відомого за ранніми ролями у фільмах Педро Альмодовара, у картинах Роберта Родрігеса «Відчайдушний» і «Діти шпигунів», а також за голівудськими стрічками «Евіта», «Маска Зорро» та іншими. Свій новий фільм «Літній дощ» Бандерас знімав на батьківщині, в іспанській Малазі, повідомляє gzt.ru. Фільм розповідає про дорослішання вчорашніх школярів, які пізнають перше кохання та замислюються про своє майбутнє.
— Антоніо, завдяки цій картині ви повернулися у своє минуле, в 1970—1980-ті роки?
— Спершу я прочитав роман Антоніо Солера «Вулиця Англійська» і одразу зрозумів, що хочу зробити фільм за цією книгою, яка мене причарувала. Хотілося потрапити туди, в часи своєї молодості, в рідну Малагу. Поки я читав роман, я порівнював його з власними спогадами. Конкретні колізії забулися, але я добре пам’ятаю, що відчував у 18 років: невпевненість, пустоту, сумніви з приводу того, чим зайнятися в житті. Незважаючи вже на драматичне пізнання сексуального боку життя. Якби мені в ті часи хто-небудь сказав, що мене називатимуть секс-символом!.. Цей фільм для мене передусім — про неможливість полюбити. Неможливість полюбити навіть батька з матір’ю, як це трапилося з одним із героїв фільму, чия матуся поїхала за кордон і працювала в піп-шоу. Син так її соромився, що волів би, щоб вона померла.
— Як ви обирали виконавців для вашого фільму? Один із головних персонажів — викапаний ви в юності.
— Спочатку був попередній відбір, ми переглянули 1,5 тисячі хлопців з усієї Іспанії. Відібрали 300, з них — 50, а потім, після тижня проб, ті півтора десятка, які нам загалом-то були потрібні. Звичайно, хлопці нагадали мені мене в їхньому віці. Але маю сказати, що нинішнє покоління іспанських акторів краще за моє. Вони більш підготовлені професійно, відкриті, вдумливі. Упевнений, деякі з тих, хто в мене знявся, згодом стануть зірками.
— Ви ділилися з молодими акторами своїм досвідом?
— Ми регулярно збиралися разом, дивилися і обговорювали відзнятий матеріал. Я хотів, щоб актори розуміли, що і чому вони роблять у кадрі. Ідея така, що це не розмовний фільм, а візуальний, образний. Це як із спогадами: ми часом запам’ятовуємо абсолютно несподівані та не завжди головні деталі минулих подій. Я намагався уникнути академічних планів і традиційного розташування камери. Віддавав перевагу більш жвавій манері зйомки і незвичним ракурсам.
— Ви плануєте продовжувати режисерську кар’єру чи все-таки зупинитеся на акторській?
— Я хочу розвивати свій стиль. Потрібно чимало часу, щоб втілити у фільмі свої почуття й думки, потрібно спостерігати за змінами і в твоєму внутрішньому світі, й у зовнішньому. У мені живе пристрасть до цієї роботи. Фільм на сім місяців відірвав мене від сім’ї. Я розпочав знімати картину приблизно рік тому, до кінця вересня монтував, а зараз ось роз’їжджаю по фестивалях, розповідаю про фільм — я весь ще в ньому. Має минути певний час, щоб дистанціюватися від цього проекту і зайнятися наступним.
— Чому ви вважаєте за краще працювати в Європі, а не в Америці?
— Такий фільм, як «Літній дощ», було б неможливо зробити в Америці. Моя ідея в тому, щоб знімати кіно з невеликим бюджетом. А з досвіду останніх років я вивів таке правило: менше грошей — більше творчої свободи, більше грошей, відповідно, і свободи менше. Правило працює, як годинник.
— Цього року іспаномовні фільми переконливо посіли місця в номінаціях на «Оскар». У іспанському кіно дійсно склалася така хороша ситуація?
— Так, це не випадковість, ми до цього йшли роками. Адже з’явилося ще багато діячів у царині мексиканського кіно зі своєю особливою манерою розповідати історії. Але це нелегко давалося. Пам’ятаю, коли років 15 рокiв тому я вперше приїхав до Америки зніматися в «Королях мамби», мені сказали: ну, одного разу зіграв музиканта, а тепер в основному гратимеш усяку дрібноту. І так тоді й було: іспаномовний в американському фільмі — або кілер, або наркодилер. Але тепер усе змінюється. Іспанці, мексиканці грають уже не лише ролі другого плану. І те, що цього року іспаномовні фільми широко представлені на «Оскарі» — не данина моді, а закономірність.
— Зростання впливу іспаномовної громади в Америці зумовлене, напевно, й економічними причинами?
— Звичайно. Легально й нелегально до США приїздять безліч іспанців і мексиканців. І я відчуваю себе частиною цієї спільноти, яка вже нараховує мільйони.
— Ви розраховували на глядацький успіх вашого фільму?
— Я обережно ставлюся до оцінок, тим більше середини в нас не люблять. Фільм намагаються або записати в п’ятизіркові шедеври, або обізвати лайном. Нам же хотілося зняти нормальне кіно. Я так і сказав своїм акторам і технічній команді: давайте просто зробимо кіно, як ми його розуміємо. Щоб робити щось для тебе неблизьке, є Голівуд. А вже якщо я приїхав сюди, в Іспанію, то зніму кіно так, як я це бачу. Спробую знайти крайнощі, діяти на межі можливого. Я люблю ризикувати. І групі пояснив, що неможливо працювати над фільмом, думаючи, що про нього скажуть критики і скільки він заробить грошей у прокаті. У нас поетичне, мрійливе кіно, і ми не можемо замислюватися про якийсь розрахунок. Ми повинні залучити публіку до того, що відбувається на екрані. Щоб вони відчули себе всередині ситуації.
— Один із персонажів «Літнього дощу», приїхавши у Лондон до своєї матері, дуже дивується, коли зустрічає на вулиці панків. У Іспанії не було в ті часи нічого подібного?
— Ні, ми лише їхні фотографії бачили. До нас ця культура дійшла значно пізніше. Але мій співвітчизник у фільмі, гадаю, зрозумів, що це ті ж самі тінейджери, лондонська версія його самого.
— Чому ви не зіграли у своєму фільмі?
— Мене якось не тягне бути режисером самому собі. Ставити фільм — і без того божевільна справа. Доводиться тримати в голові стільки речей одночасно. Ти стаєш машиною для відповідей на всі запитання. Не вистачало ще думати про власний грим і роботу над роллю. Я люблю грати, але в цьому фільмі мені вистачило роботи з молодими виконавцями, тим більше багато хто з них раніше в кіно не знімався. І сам процес зйомок мене захопив. Знаєте, працюючи в інших режисерів, я іноді напрошувався на імпровізований майстер-клас. Так було з Брайаном де Пальмою у фільмі «Фатальна жінка». Моя роль там була не надто цікавою, зате мені вдалося вмовити Брайана, щоб він мені розповів по ходу зйомок, чому і як він усе робить. Я намагався перейняти в нього манеру роботи з актором — ввічливу й м’яку. У моєму професійному житті траплялося, що я погоджувався на зйомки не через роль, а заради того, щоб подивитися, як режисер працює.
— Деякий час тому ви зазначали, що скоро знову зніметеся у Педро Альмодовара. Проект зірвався?
— Ні, але я прочитав нещодавно в іспанській пресі, що цього разу Педро вирішив обійтися без мене. Це зрозуміло і не впливає на моє до нього дружнє ставлення. До Альмодовара я відчуваю найглибшу повагу.
— Знявши фільм на батьківщині, ви вирішили підтримати інших земляків, які мріють робити кіно в Андалусії?
— Так, Малага — не Мадрид і не Барселона, тут можна довго оббивати пороги в пошуках коштів на фільм. Місцева молодь знімає відео, пише чудові сценарії, але ніхто не звертає на них уваги. А необхідно, щоб їм було куди прийти зі своїми ідеями.
— Як, на вашу думку, режисер — більш егоїстична професія, ніж актор?
— Неможливо відповісти однозначно. Є режисери дуже соромливі, замкнуті, які не прагнуть до спілкування, а серед акторів, навпаки, зустрічаються люди дуже зарозумілі, зациклені на своїй персоні, їх просто неможливо заткнути. Бути зіркою — це так втомлює, потрібно постійно блищати. Я вважаю за краще не вдавати з себе когось, а просто займатися своєю справою, бути собою.
— Розкажіть про третю частину «Шрека» і чи озвучуватимете знову Кота в чоботях?
— Так, буквально тиждень тому ми закінчили цю роботу. Історія в третьому «Шреку», по-моєму, вийшла чудова. Щоправда, мені важко змиритися з тим, що всi втрачають розум від цього Кота. Він став моєю візитною карткою. Це стосується не лише дітей, але, на жаль, також їхніх мам. Зустрічаєш жінок-шанувальниць, і перше, що вони говорять: о, ми обожнюємо цю кицю! А я ненавиджу кішок!
