Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Чужими ногами виконала завдання збірна України

Польща — Україна — 1:1
9 жовтня, 2001 - 00:00

Перед поїздкою до Польщі на останній матч відбіркового (а не «відбірного», як люблять говорити наші коментатори) турніру першості світу завдання у нашої команди було одне — виграти, аби залишити за собою здобуте у боротьбі із білорусами друге місце в групі. Перше місце, як відомо, ще на початку вересня, достроково здобула польська команда. Завдання виконане — Україна фінішувала другою і тепер змагатиметься за місце у фінальному турнірі в стикових іграх 10 та 14 листопада з командою Німеччини.

МОЛОДІЖНА ЗБІРНА — ШЕКСПІР ВІДПОЧИВАЄ

Увертюрою до головного футбольного дійства у Хожуві став матч молодіжних команд Польщі та України, котрі виборювали право продовжити боротьбу за звання чемпіонів Європи 2002 року. Наша команда перед двобоєм iз поляками на очко випереджала норвезьких однолітків, котрі водночас iз нашими грали у Вірменії, чиїй команді вже нічого «не світило». Тим часом поляки, які йшли третіми, отримували шанс на друге місце лише у випадку перемоги над Україною і поразки Норвегії. Отже, нашим слід було вигравати. До п’ятдесятої хвилини гри на стадіонi містечка Свєнтлоховіце, більше обладнаному під мототрек, ніж під футбольну арену, все йшло нормально — у досить жорсткій грі українці поступово схиляли перевагу на свій бік. На перших хвилинах другого тайму наш форвард Олексій Бєлік не влучив у порожні ворота — потрібний нам гол, як кажуть у таких випадках, «дозрівав». Та раптом у хід гри втрутився арбітр із Кіпра на прізвище Капітаніс. Причому втрутився так, що отримав шанс увійти в історію, принаймні молодіжних європейських змагань.

Ще у першій половині гри суддя щедро роздавав жовті картки українцям, що сприймалося загалом нормально. Все почалося після того, як наші майже «додавили» суперників. Спочатку суддя присікався до дрібного порушення з боку Бєліка, дав тому друге попередження і вилучив iз поля. Але й без основного форварда українці продовжували грати як раніше. Тоді служитель футбольної Феміди показує «ред кард» Руслану Валєєву — нашому другому форварду. Привід — досить жорсткий підкат у центрі поля. Отримавши значну чисельну перевагу поляки атакують. Наші теж — потрібна перемога. У підсумку син знаменитого польського форварда Смолярека на імя Ейсебіуш (на честь португалького суперфорварда шістдесятих Ейсебіо) проштовхує мяч у ворота Руденка. Наші хлопці продовжують відчайдушно опиратися і навіть контратакувати. Аби перевага поляків не здавалася малою, арбітр призначає в українські ворота зовсім необовязковий одинадцятиметровий. Запасний гравець донецького «Шахтаря» Левандовський забиває другий мяч.

Обурені несправедливістю арбітра, який перекреслив їхній турнірний шлях, наші юнаки готові спалахнути як сірники. Суддя дає їм такий шанс черговим сумнівним свистком, після чого отримує порцію компліментів від Ткаченка і порцію стусанів від Чернова. Ще дві червоні картки залишають на полі лише шістьох українців. Подібного у міжнародних, та навіть у внутрішніх матчах не зміг потім пригадати жоден із присутніх на стадіоні українських журналістів. Перемога поляків починала виглядати карикатурою, від чого нашим було не легше. На лаву запасних команди України краще було не дивитись. Гравці, що підвели команду, вголос ридали, один тренер палив цигарку за цигаркою, другий мовчки дивився у гарьову доріжку, не в змозі підняти голову. Та раптом iз трибуни, де сиділи українські уболівальники, залунали радісні вигуки. Надійшло повідомлення, що форвард вірменської «молодіжки» Акопян, який грає за один із українських клубів, забив норвежцям, а це означало, що наші залишаються на першому місці.

Сльози відчаю вмить стали сльозами радості. Завдяки непоступливості вірменських футболістів Україна продовжить грати у чемпіонаті Європи серед гравців до 21 року народження.

Після гри тренер поляків вибачився за дії арбітрів і сказав, що не відчуває радості від перемоги. Наші сказали, виховуватимуть футболістів, аби вони були в змозi влучити по воротах, а не по ногах суперників. Все закінчилося добре для обох команд. Додати можна лише те, що приклад драми молодіжних збірних підтвердив, що і на міжнародному рівні можливі несподівані результати і навіть чудеса — як не назвати чудом перемогу вірмен над фаворитами, котрі мали, як прийнято зараз казати, більшу мотивацію. Принаймні турніру. Проте, як виявилось назавтра, чудеса лише починались.

НАМ УКРАЇНА — ПАРТНЕР, АЛЕ ЧЕСТЬ ДОРОЖЧА

Приблизно таким був мотив публікацій польських газет перед грою Польща — Україна. Не слід бути знавцем футболу, аби визначити, що полякам гра з українцями була вже непотрібною, нам же вона давала останній шанс. Аби попередити можливі розмови про відсутність у своїх футболістів бажання перемагати, газети наводили цитати з інтерв’ю своїх тренерів та гравців, які висловлювали дружні почуття до українців, проте програвати не збиралися. Писалося навіть про те, що Україна при Кучмі більше заслужила грати на першості світу, ніж Білорусь при Лукашенкові. Тим більше, що про дружні стосунки президентів наших країн знає у Польщі кожен.

Тож поляки палко переконували всіх, що гратимуть чесно і не віддадуть українцям гру. Наші про це нічого не говорили. Бо хто ж може запідозрити наших футболістів і тренерів у хоч найменшій нечесності? На відміну від польської преси, у преси української запитань з приводу можливих варіантів не виникало. Справді, які варіанти, коли треба вигравати! Білоруси ж на загальну думку, були приречені виграти в Кардіффі у команди Уельсу.

Біло-червоні кольори польського прапора, прикрашали перед грою не тільки стадіон у Хожуві, але й увесь прилеглий до нього парк. Як пояснили місцеві жителі, загалом у Польщі на першому місці за популярністю знаходиться спідвей, тому на всіх стадіонах замість бігових доріжок — гарьові для мотоперегонiв. Проте несподівано успішна гра національної «репрезентації» повернула футболу частину колишньої популярності, особливо у шахтарській провінції, якою є Хожув та з десяток розташованих поруч міст і містечок. У Варшаві гра футбольної збірної не зібрала б і п’ятнадцяти тисяч, а в Хожуві були майже повні трибуни. Провести паралель iз Україною неважко, і хто знає, якби наша збірна одразу грала не в Києві, а у Львові чи Донецьку, то може не поляки, а ми святкували перемогу у відбірковій групі.

Атмосфера на стадіоні «Шльонск» була святковою, не відчувалося звичної напруги, польські глядачі дружньо обнімалися та фотографувалися із українськими, котрих прибуло на гру понад п’ятсот. Свято продовжилось і на футбольному полі. Команда Єжи Енгеля нічим не нагадувала зібрану і по-спортивному злу, якою була рік тому в Києві. Кількість помилок у польскому захисті була характерна швидше для товариської гри, ніж до офіційного відбіркового матчу. Господарі відверто грали на публіку, яка оплесками зустрічала кожну вдалу дію своїх гравців. Поляки навіть забили гол, скориставшись провалом у центрі нашого захисту. М’яч віртуозно забив у кут воріт Віталія Реви той самий Емануель Олісадебе, котрий поклав початок польскому тріумфу рік тому у Києві.

У перерві польський тренер навіть не пішов до роздягальні, роздаючи інтерв’ю і приймаючи вітання з власними «уродзінами» (днем народження). На початку другої половини гри стало відомо, що білоруси програють в Уельсі, а це означало, що завдяки валлійським футболістам гра у Хожуві несподівано стала товариською і для команди України. Якби наші і програли, все одно б залишились на потрібному другому місці. Про гру української збірної у таких умовах всерйоз говорити важко. Здобуте чужими ногами у Кардіффі друге місце настільки розслабило наших форвардів, що вони не могли втрапити у ворота із найвигідніших ситуацій. Ці моменти нашим не дуже заважали створювати польські заахисники. Лише голкіпер «Ліверпуля» Дудек ловив усе, що летіло вбік воріт. Аби наші зрівняли рахунок, треба було несподівано зупинитися всьому захисту поляків. Лише тоді Андрій Шевченко з кількох метрів вцiлив у порожні ворота. Та це вже, як ми зазначили ранiше, не мало значення — все вирішилось в Уельсі.

А ТЕПЕР — НІМЦІ

Нічийний підсумок 1:1 цілком вдовольнив і наших, і поляків. Після гри Леонід Буряк (Валерій Лобановський знову не зміг) подякував нашим футболістам за виконану задачу і привітав поляків із першим місцем в групі. Облитий зверху шампанським, але тверезий Єжи Енгель навзаєм привітав українців і побажав успіхів у стикових іграх iз Німеччиною. Наш лідер Андрій Шевченко відмовив у інтерв’ю українським ЗМІ. Такої честі удостоїлись лише Семен Случевський та Михайло Лебедєв, що представляли російський канал «НТВ-плюс».

Збірна України швидко зібралась і відбула в аеропорт, а у поляків тільки розпочиналось свято. Заслужене торжество з приводу виходу збірної Польщі до світового фіналу. Нам залишалося лише заздрити і сподіватися, що і ми можемо мати таке ж саме свято. Для цього треба лише обіграти німців. Ми знаємо, що Німеччина — постійний учасник європейських та світових фіналів останніх десятиріч, а Україна ще там не була. Навряд чи це робить нашу задачу складнішою. Насправді першість світу вже йде, Україна вже зіграла десять матчів і продовжує боротьбу. Зустріч iз німецькою командою має показати, чи гідна наша збірна грати серед світових лідерів. У подібних двобоях фаворитом бути невигідно. Якщо два роки тому перед матчами зі Словенію все було на нашу користь, то тепер — навпаки. Тепер згадаймо результат і продовжуватимемо вірити у нашу збірну. Завдання виконане — мета залишається. І вона зовсім близько.

Микола НЕСЕНЮК, Хожув — Київ
Газета: 
Рубрика: