Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Деміфологізація всієї країни

30 вересня, 2004 - 00:00
МАЙКЛ МУР АТАКУЄ

На столичні екрани вийшла скандальна картина Майкла Мура «Фаренгейт 9/11», яка отримала цього року головний приз Каннського кінофестивалю «Золота пальмова гілка» й нагороду журналістів ФІПРЕССІ.

Окрім, власне, ще більшої скандальної слави, яка закріпилася за американським кінодокументалістом після відзначеного «Оскаром» фільму «Боулінг для Колумбіни» (на наших екранах йшов місяць тому), за свій новий, що обійшовся в 6 млн. доларів, фільм він отримав ще й пристойну фінансову винагороду. Щоправда, весь прибуток від прокату, що обчислюється вже понад 100 млн. доларів, обіцяно пустити на добродійні цілі. Статистика відвідування «Фаренгейта 9/11» спростовувала найсміливіші очікування, лише протягом одного дня картина заробила на півтора мільйона більше, аніж, наприклад, популярна комедія «White Chicks», яка йшла в той самий час. При цьому число кінотеатрів, які показують документальну стрічку, було втричі менше.

Такий несподіваний інтерес публіки до документального кіно перестає дивувати, якщо врахувати тему фільмів Мура і їхній звинувачувальний пафос на адресу сильних світу цього (ми завше відчуватимемо себе обдуреними і шукатимемо задоволення у викритті великого обману, всесвітньої змови правителів проти натовпу). У «Фаренгейті 9/11» режисер, із властивим йому журналістським натиском, розслідує зв'язки родин Бушів з родиною Осами бен Ладена, спантеличуючи своїх співвітчизників непростим запитанням: як же так трапилося, що в того, хто штовхнув 11 вересня Америку в пекло «головного терориста» і у їхнього президента так багато спільних друзів та інтересів? Від розслідування прихованих від сторонніх очей тісних економічних зв'язків двох найвідоміших у світі родин режисер переходить до іракської війни, в якій, з одного боку, гине мирне арабське населення, з іншого — американські хлопці, серед яких переважають мешканці районів Америки, які опинилися в соціально-економічному колапсі. Камера Мура, яка проникає в найпотаємніші щілини світової політики, переслідує прямо на вулиці американських конгресменів, яким режисер роздає рекламні армійські буклети Пентагона і пропонує державним мужам відправити своїх дітей воювати до Іраку. Як відмовити собі в задоволенні подивитися на те, як всесильні політики, зніяковівши, тікають від режисера, який не має й десятої частки їхнього політичного впливу в суспільстві?

Небачений успіх фільму порадував Майкла Мура не лише можливістю поповнити особистий рахунок у банку, але й самим фактом стрімко збільшеного інтересу до документального кіно, з якого, на думку режисера, глядачі можуть довідатися щось нове. Режисер навіть передбачив, що голлівудські боси повинні змінити своє ставлення до цього жанру кінематографа. Хоча, строго кажучи, нічого принципово нового Мур у своєму фільмі не розповідає. Не знаю, як справи з освітою в американців, але нам ще в радянській школі пояснили, що держава — апарат насильства, а значить, і тотального ошукання. Бо своє насильство вона намагається видати за любов і турботу. Ту ж нескладну істину, що всяка людина, яка дорвалася навіть до маленької влади, не в силах устояти від спокуси служити собі і своїй родині, а не тим, кому служити поставлена, кожен з нас мав можливість осягнути не лише на шкільних уроках. Кращим уроком на тему стосунків влади і визискуваного нею індивідуума для кожної людини стає особистий досвід. Проте незважаючи на очевидну банальність ідей, покладених в основу фільму, він вражає нас, оскільки Мур, із властивою йому прискіпливістю, досліджує всі тенета американського політичного життя, руйнує ще один міф про велику й справедливу країну. І крушить у нас останню, нехай і примарну, надію на те, що десь під цим блакитним небом є справедливість, є свобода, є повага до цієї свободи. Америка, яка чваниться своїми свободами й рекламує щокроку переваги свого способу життя, перед безкомпромісною камерою Мура виявляється не набагато більш вільною і демократичною країною, ніж ті держави, які вона повчає з допомогою танків і літаків. При 451 градусах за Фаренгейтом запалав папір. «При 911 градусах — запевняє режисер, — згорає свобода». І надія на правду і справедливість у цьому світі! — додамо ми.

Вадим ДИШКАНТ
Газета: 
Рубрика: