Як завжди, безліч «фірмових» страв Дня Києва та ексклюзивних
заходів припасли міські власті до останніх вихідних травня. І грандіозні
співочі концерти на майдані Незалежності за участю Андрія Макаревича і
Юрія Шевчука, і численні естради, що гриміли в різних районах міста, і
пробіг «Під каштанами», і церемонія освячення та відкриття Михайлівського
Золотоверхий собору, і «пивний конкурс», і пильні вартові порядку на кожному
кроці... Багато дорослих киян і дітей змогли і відпочити, і повеселитися
від душі, взяти участь у конкурсах, відчути на собі благодійницькі блага
рекламних кампаній вітчизняних виробників. Ну а якщо в когось від цих свят
залишилося тільки враження спеки і натовпу; якщо хтось вважає, що немилосердний
сонячний жар виплавив із натовпу людських особин те, що відрізняє їх від
стада; якщо хтось сприймав гуркіт музичних монстрів як знаряддя звукових
тортур і якщо хтось упевнений, що чиста й зворушлива ідея весняного духовного
розкріпачення та показу творчих сил художників, музик, артистів поступово
перетворилася на масову гулянку, коли боязкі спроби показати власне мистецтво
зміталися валом натовпу... То, може, ці претензії краще все-таки звернути
до нас самих, киян?
Важко сказати, що можна протиставити подібним первісним
інстинктам — які, до речі, проявляються не лише на Дні Києва, і аж ніяк
не лише, скажімо, в Москві, Петербурзі чи під час сумнозвісної торішньої
трагедії в Мінську. На Заході подібного також не бракує.
Хоча, можливо, не треба саме в ці дні проводити рекламні
кампанії представників нехай слабоалкогольного, але все ж таки пива? Може,
варто ярмарок мистецтв на Андріївському узвозі і Костьольній пересунути
за часом хоча б на тиждень? Може, не треба такого ажіотажу, часто штучного,
навколо «попси»?.. Загалом, владі міста є про що подумати. Та й нам, киянам:
як зробити свято все-таки святом, а не днем, після якого в голові тільки
й залишається, що гірке похмілля...
У зв’язку з цим — невелике опитування «Дня» серед відомих
людей, котрих зустріли наші журналісти на вулицях Києва рано-вранці.
Затишний, тихий скверик біля театру ім. І. Франка в ці
святкові дні став місцем паломництва киян і гостей нашої столиці. Там встановили
пам’ятник чудовій людині, народному артистові України Миколі Яковченку,
якому 3 травня виповнилося б 100 років
Скульпторам Володимирові та Олексієві Чепеликам удалося
вловити портретну схожість Миколи Федоровича. Вони створили його в бронзі,
актор сидить на лаві, а біля ніг застиг багаторічний вірний друг актора
— пес Фанфан.
З 1927 року і до самої смерті (1974 р.) доля Яковченка
нерозривно пов’язана з франківською сценою. Саме на цьому кону він створив
свої кращі ролі. Його називали характерним, комедійним актором, українським
Чарлі Чапліним, майстром імпровізації. Він створив образи, що запам’ятовуються,
серед яких: Микола («Наталка Полтавка»), Пеньожка («Мартин Боруля»), Лящ
(«Останні»). Довгоносика з п’єси О. Корнійчука «В степах України» досі
можна назвати героєм наших днів. Микола Федорович умів декількома штрихами
створити незабутнiй образ. Здавалося б, звичайна фраза його героя Омелька
з «Фараонів»: «Скроїв дівчаткам на платтячка... Не вийшло!», сказана характерним
надтріснутим яковченківським голосом, відразу викликала усмішку глядачів.
Він знявся в 50 фільмах, але найпопулярнішими стали стрічки «Ніч перед
Різдвом» і «За двома зайцями». Де б не з’являвся Микола Федорович, навколо
нього відразу ж збирався натовп і звучав сміх. Хоча його життя світлим
і радісним поза театром і студіями не назвеш. Актор рано став удівцем.
Смерть красуні-дружини його підкосила. На руках залишилися 10-річна Ірина
і 6-річна Юна. Щоб зменшити біль втрати, часто став випивати чарочку...
Лише робота виводила актора з депресії. На сцені він був Бог і цар.
Його колишній партнер Володимир Гончаров згадував, що на
гастролях після Яковченка було важко виступати. «Одного разу Миколі Федоровичу
довелося замінити хворого актора в спектаклі «Банкір», — розповідає актриса
Марія Корнійчук. — Я буквально сторопіла, коли він вискочив у ролі Карася.
Це ж герой-коханець. Але Яковченко був таким напористим і переконливим!
Мені здається, що режисери просто стали бранцями його комедійної маски
і не побачили великого трагіка. Мені дуже подобається пам’ятник, котрий
йому поставлено. Ось тільки Фанфан не дуже схожий. Він був не таксою, а
каштановим волохатим дворовим собакою із закрученим догори хвостом». Зі
слів актриси Марини Герасименко, що товаришувала з Юною, Яковченки багато
років прожили в комунальній квартирі на Ольгинській. Обидві кімнати були
вогкими, «цвіли» стіни, довкола — запустіння. Тільки через багато років,
коли Юна одружилася з радіорежисером Володимиром Бохонком, вони отримали
окрему трикімнатну квартиру на Брест-Литовському проспекті (нині — проспект
Перемоги). Микола Федорович радів народженню внука, названого на його честь
Миколкою. Здавалося, що життя налагоджується. Однак підступний рак забрав
із життя в розквіті сил дочку Ірину.У актора — інфаркт. Але він зумів видужати.
А помер від банального апендициту. Швидка допомога прибула запізно... Невдовзі
померла Юна. Вони поховані поряд на Байковому цвинтарі.
Пам’ятник, який поставили Миколі Яковченку, повернув його
до нас. Біля нього під верховіттями дерев і під плавний шум водограю тепер
весь час багатолюдно. Хтось фотографується на спомин, а малюки вовтузяться
навколо Фанфана. Як запевнив міський голова Києва Олександр Омельченко,
франківський сквер скоро переобладнають на парк. І ще голова пообіцяв франківцям
допомогти завершити довгобуд з малою сценою театру.
