Лілія Пустовіт називає себе глибоко патріотичним космополітом. У цьому парадоксальному лексичному поєднанні криється велика внутрішня гармонія. У майстерні дизайнера, як і в її колекціях, сплелися воєдино український та глобальний світи. Формула «глибоко патріотичний космополіт» як відкритість світу, вміння вловлювати все найпрогресивніше та одночасно любов та повага до свого — це та позиція, яка для нашого суспільства в нинішніх (як і в будь-яких інших) умовах була б найоптимальнішою. І ця позиція повною мірою відображається не тільки в творчості Лілії, а й у спілкуванні з нею.
Сьогодні дизайнер святкує свій день народження. «День» вітає Лілію і пропонує вашій увазі інтерв’ю, взяте в неї напередодні цієї урочистої події.
— Ліліє, у своїх колекціях ви не просто використовуєте певні джерела натхнення. Вас надихає те, чим ви живете. Так, у колекції весна-літо 2011 ви використали графіку художника Павла Макова, з яким ви спілкуєтеся, приятелюєте, роботи якого є, зокрема, у вашій майстерні. А чим ви живете зараз? Світ яких ідей вас оточує? Що вплине на вашу майбутню колекцію?
— Нещодавно я мала ділову зустріч у Стокгольмі. На щастя, мені вдалося поєднати її з походом до Шведської Королівської опери на прем’єру опери «Норма» відомого італійського композитора ХІХ сторіччя Вінченцо Белліні. Там я побачила фантастичну сценографію.
Найперше мене вразило кольорове поєднання: синьо-зелені декорації і яскравий червоний одяг головної героїні у фінальній сцені. Мені відразу захотілося використати це поєднання в колекції: темний, насичений коралово-червоний із різними відтінками зеленого.
Загалом, якщо говорити про натхнення і те, як воно втілюється в конкретних колекціях, то зазвичай коли у мене виникає певна ідея, я шукаю сюжети, які на цю ідею «намотуються». Якщо сюжет «личить» ідеї, я його використовую, а якщо ні — то тримаю його десь на бекграунді, де він чекає на свій час.
У даному випадку сюжет, пов’язаний із «Нормою», виявився дуже доречним...
— Саму себе ви характеризуєте як «глибоко патріотичного космополіта». Парадоксальне поєднання, але, мабуть, для сучасного українця воно є дуже доречним. А що з того, що нині відбувається в українському світі, вас надихає? Зрештою, саме ви були першим дизайнером, який глибоко дослідив та переосмислив у своїй творчості українську тему...
— Наразі це свята, що наближаються. День святого Миколая, Різдво, Маланка... Вони такі натхненні та гарні!
Якщо говорити загалом, то, хоча мені дуже рідко вдається потрапляти на відкриття виставок у галереї Павла Гудімова, надихає все, що він робить, і ті художники, з якими він працює, зокрема Володимир Стецькович та Олег Грищенко.
Нещодавно була на концерті гурту «Океан Ельзи» і зрозуміла, що вони мене також надихають. Хоча мені неодноразово доводилося чути та бачити виступи Славка Вакарчука, хоча я знаю його з 1996 року, коли він був іще молодим музикантом-початківцем зі Львова (до речі, ми познайомилися в Парижі). Я б навіть сказала так: коли я чую «Океан Ельзи», я ще більше хочу бути хорошою українкою. Так само, як тоді, коли мені доводиться спілкуватися з розумними українцями, які здатні адекватно оцінити і мою роботу, і загалом українську моду, і наших митців, і все, що відбувається в країні. Тоді ніби почуваєшся вагомішим...
— До речі, про вагомість... Колись ви розповідали, що модний дім Gucci використав візерунки, подібні до тих, які можна побачити на гуцульських писанках. Рівень інтерпретації української теми може бути як низьким, так і високим. Де сьогодні можна чути та бачити «українське високе»? Ваші поради читачам «Дня»?
— У музиці — це Валентин Сильвестров, безумовно, Мирослав Скорик, європейський скрипаль українського походження Максим Березовський (його профіль є на фасаді Музичної академії Болоньї, але в Україні його зовсім не знають), Дмитро Ткаченко, який отримав європейську освіту, тепер він має контракти по всьому світу, а розклад його концертів розписаний на рік і він завжди включає в програму твори українських композиторів, у тому числі дуже складних сучасних, яких мало хто грає. А Дмитро таким чином пропагує їхнє мистецтво.
Є низка імен і в сучасному художньому мистецтві, зокрема неймовірні кольори Олександра Богомазова та Олекси. Ще хочу згадати про Анатолія Гайдамаку — в усіх його роботах відчувається українське коріння.
Не можу не згадати Івана Малковича. Книги його видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» купують мої російські друзі з Москви, яким важливо дати дітям якісне виховання. А ще добре, що мій офіс поруч із Лаврою. Коли до мене приїздять іноземні гості, я маю чудову нагоду показати їм, що таке «українське високе».
— Якщо загальний рівень культури суспільства відслідкувати складніше, то стиль — він, як правило, очевидний. Колись ви розповідали про те, що ваші знайомі іноземці описали стиль, притаманний Україні 1990-х, як slavo vamp (слов’янський вамп). Що змінилося з того часу? І чи вплинули на це українські дизайнери?
— Навряд чи на ці зміни вплинули українські дизайнери. Швидше поява магазинів, які, окрім Roberto Cavalli та Gucci, привезли в Україну також такі марки, як Bottega Veneta, Marni, Prada. Таким чином вони змінили уяву про моду та ставлення до неї. А це дуже важливо для стилю, який формується в надрах суспільства. Важливіше за той далеко не найкращий приклад стилю, який демонструють наші псевдозірки естради та телебачення. Таким чином з’явився, можна сказати, новий образ українки.
— Що іще формує стиль, характерний для українського суспільства?
— Безумовно, це не тільки телебачення та інтернет. Дякувати Богові, українці почали бувати за кордоном. Можливість побачити світ особливо відображається на тих, хто ще у змозі змінюватися, тобто на молоді або дітях. Молодь, що з п’ятитирічного віку постійно буває за кордоном, формує зовсім інший стиль, і не лише в своєму середовищі, а й у суспільстві загалом. До того ж, діти, яким протягом тривалого часу доводиться навчатися чи жити за кордоном, додому повертаються патріотами. Бо вони вже мають більше уявлення про власну ідентифікацію як українців, про те, чим ми відрізняємося від решти світу, вони змушені повідомляти щось цьому світові про свою країну, про те, чим вони пишаються: про героїв, мову, культуру... На противагу їм більшість тієї молоді, якій, на жаль, не вдається побачити світ, а — як у Криму — тільки багатих російських сибіряків, має зовсім інакший світогляд, життєві цінності та орієнтири.
— За кордоном ми можемо розповідати у тому числі про те, що українці, як стверджуєте ви, завжди любили одягатися...
— Так, це правда. Аби це зрозуміти, досить подивитися на наші національні костюми. Для українців одяг і загалом зовнішній вигляд були важливими завжди. Звісно, у кожному регіоні це проявлялося по-своєму. Наприклад, завжди вирізнялася у сенсі стилю Галичина. Можливо, це Австро-Угорщина наклала на неї свій відбиток, але навіть сьогодні їй притаманне особливе сприйняття моди. Можна сказати, що галичанський стиль — це провінційна інтерпретація буржуазного французького.
Впевнитися в тому, що українці завжди були небайдужими до моди, ви можете, порівнявши наш традиційний костюм зі шведським. Українці любили і люблять не просто одягатися, а наряджатися, прикрашати себе... Але за умови відсутності виховання, внутрішньої культури і доброго смаку у 1990-ті роки це бажання трансформувалося в дикий агресивно-брутальний стиль дівчат з вулиці, які подобалися «справжнім пацанам». Цей стиль знайомі, що приїздили до мене із-за кордону, і назвали slavo-vamp. Ті страшні роки залишилися в минулому, хоча досі нагадують про себе в наших нічних клубах та на світських заходах. Тому я впевнена, що мода в Україні має дуже добрі перспективи. Але тільки якщо з’являться відповідні фінансові умови та інфраструктура. Мода — це довгі інвестиції. На жаль, від держави їх очікувати не варто. Хоча саме завдяки державній підтримці, зокрема сприянню молодим талантам, розвивається британська мода. Так само як бельгійська, голландська, скандинавська. Там немає значення, бельгієць ти чи японець. Якщо молодий дизайнер навчається в цій країні або зареєстрував там свій бренд, держава його підтримує. Таким чином вона вкладає кошти в індустрію. У нас навіть прецедентів таких немає. Втім, хоча всі ці нарікання на відсутність державної підтримки, звісно, справедливі, але насправді починати треба з того, що відсутня віра. Українці (включно із верхівкою суспільства) досі впевнені, що турецьке або італійське краще за українське. Тому найперше завдання полягає навіть не в інвестиціях, а в змінах у мисленні.
— У вас дуже напружений графік, динамічне життя та широчезне коло інтересів. Як у цих умовах вам удається залишатися внутрішньо гармонійною та цілісною?
— Завдяки медитації. Я практикую сахаджа-йогу. Щоденні принаймні десятихвилинні зайняття допомагають мені зосередитися на головному, відчути радість існування, насолоджуватися кожною хвилиною, бачити красу природи та творчих людей. Медитація навчила мене сприймати складні моменти життя як можливість навчання та здобуття досвіду. Вона допомагає мені позбавитися зайвих думок, негативного сприйняття, я не потребую відпочинку, як раніше. Звичайно, я розумію, що мені потрібно ще дуже багато працювати над собою, на мене чекає тривалий шлях, але мене це не лякає — навпаки, надає сил і натхнення.
