Вітчизняні політики давно й досконало оволоділи вмінням відволікати загальну увагу від сумнівних, якщо не сказати більше, рішень. Щойно таке рішення має стати загальновідомим, зацікавлені люди одразу ж розпочинають суперечку з питання статусу російської мови в Україні. Як наслідок, піднімається галас, сторони розпочинають гаряче відстоювати власні позиції, ображаючи опонентів, все це широко висвітлюється в ЗМІ. Все інше відходить на задній план. Коли ж дим від безплідної дискусії розвіюється, сил на протест чи хоча б критику інших дій влади вже не залишається.
Подібну тактику останнім часом взяли на озброєння і керівники владних структур українського футболу. Роль «національного питання» у нашому футболі здавна виконує проблема суддівства. Така ж суперечлива, як і мовне питання, тема упередженості вітчизняних футбольних арбітрів, не має у найближчому майбутньому жодного вирішення, окрім взаємних звинувачень і образ. Будь- який тренер чи президент клубу залюбки наведе низку переконливих прикладів того, як саме його команда страждає від нечесних арбітрів, делікатно замовчуючи приклади «допомоги» тій же команді з боку тих же самих арбітрів.
Останнє засідання центральної ради професіональної футбольної ліги України стало яскравим прикладом застосування тактики «димової завіси». Керівник ПФЛ Равіль Сафіулін у своєму виступі змалював картину повної суддівської сваволі, прямо вказавши на винуватця — Федерацію футболу України, що підступно забрала у ПФЛ владу над арбітрами, від чого наш футбол і страждає, переважно в особі футбольного клубу «Шахтар» із Донецька. Якраз перед цим, як видно, зовсім не випадково, наспіла прес- конференція тренера «Шахтаря» Мірчі Луческу, який чистою італійською мовою розповів про те, як недобросовісні арбітри нищать його команду, навівши неспростовні, як на його думку, приклади.
Немає сумніву, що керівникам Федерації футболу знайдеться чим відповісти на звинувачення з боку ПФЛ. Знайдуться у ФФУ й посилання на міжнародну практику протилежні тим, які навів Равіль Сафіулін. Загалом же ця дискусія ні до чого не приведе. Все залишиться так, як і було. Точніше, майже все. Бо на засіданні ЦР ПФЛ було й друге питання порядку денного, яке залишилось непоміченим за завісою чергового суддівського скандалу.
ПФЛ розглянула становище у другій лізі, де змагається більша частина наших «професіональних клубів». За інформацією виконавчого директора ПФЛ Анатолія Попова, кількість клубів у цій лізі невпинно знижується. Із 55-ти команд, які змагалися у цій лізі три роки тому, залишилось 43, і процес самоліквідації команд «професіоналів», які не мають джерел фінансування, триває.
Гадаєте, шановний пан Попов запропонував шлях виходу із кризи? Вказав нарешті на те, що існування навіть нинішньої кількості «професіональних клубів» не має хоч яких економічних підвалин? Розповів про те, що зробила ПФЛ для того, аби команди другої ліги знайшли надійні й стабільні джерела для фінансування провінційних команд? Нічого подібного. Як у старому анекдоті, для виправлення становища було запропоновано «переставити ліжка», тобто у котрий раз реорганізувати змагання у першій та другій лігах.
Ось тут і було заховане те, що необхідно було вкрити щільною завісою «суддівського скандалу».
У практиці провідних футбольних держав, так само, як і міжнародних футбольних організацій ФІФА та УЄФА, є одне «залізне» правило: умови футбольних турнірів затверджуються до (!) їхнього початку. Зміни у регламент змагань можна вносити виключно заздалегідь, аби виключити будь-яку можливість зловживання. Змінювати умови проведення турнірів під час їхнього проведення припустимо виключно через не футбольні обставини: стихійні лиха, політичні кризи, війни...
У нас же ПФЛ у черговий раз знехтувала прийнятою в усьому цивілізованому світі практикою, на яку так любить посилатися шановний Равіль Сафіулін. Якщо коротко: ПФЛ вирішила, що із першої ліги до другої цього року перейде не три, а дві останні команди. Якщо ж врахувати, що президент клубу «Спартак» (Івано-Франківськ) заявив минулого тижня про можливий вихід його клубу зі змагань першої ліги, то пониження класу загрожує тепер не трьом, а лише одній команді. Коли ж глянути на турнірну таблицю, де останнє місце у першій лізі з сімома очками майже безнадійно посідає сімферопольська команда з дивною назвою «Динамо Ігро Сервіс», то вимальовується вельми підозріла картина.
П’ять команд: столичний ЦСКА разом із клубами Борисполя, Сум, Бершаді та Бурштину, які посідають 13—17 місця, замість того, щоб відчайдушно боротися за «рятівне» 15 те місце, зможуть у другій половині турніру розслабитися і не дуже сильно вболівати за результат. До чого призводить незацікавленість групи команд у своєму турнірному місці, відомо. Неминуче зросте кількість матчів, у яких переможець буде відомий заздалегідь, не кажучи вже про такі, які не матимуть жодного спортивного значення. Чи можливе при цьому зростання глядацького інтересу до футболу, його популяризація і розвиток у регіонах? А саме це, здавалося б, мало непокоїти керівників професіональної футбольної ліги України.
Тепер зрозуміло, чому крокодилячі сльози панів Сафіуліна та Попова з приводу занепаду футболу в нижчих лігах не викликають довіри, якщо не сказати більше? Та не про це говорять сьогодні любителі футболу. В сутінках штучної димової завіси народ продовжує сперечатися про те, який арбітр гірший і хто правий у довготривалій суперечці по лінії ПФЛ (Равіль Сафіулін) — ФФУ (Григорій Суркіс). Коли ж дим розвіється, робити щось із руїнами футболу в нижчих лігах буде вже в котрий раз пізно. Аж до нових змін правил під час гри.
