Гран-прі творчого конкурсу отримав фільм «Гравець» (реж. Джон Аппель, Нідерланди) «за віднайдення золотої середини у розкритті темних сторін людської природи». Спеціальні відзнаки також дістали стрічки «Кримінальні хроніки» (реж. Вальтер Стокман, Нідерланди) «за вихід далеко за межі очевидного та блискучу операторську роботу» та «У разі розгерметизації» (реж. Сара Мун Хоу, Бельгія) «за людську витривалість, показану у дуже приватний та художній спосіб».
У правозахисному конкурсі першу нагороду здобув фільм «Правосуддя для Сєргєя» (реж. Ганс Германс, Мартін Маат, Нідерланди) «за невпинну боротьбу проти тиску будь-якої влади та захист правосуддя, який викликає захват і переконує у тому, що жертва була не марна». Спеціальні відзнаки — у фільмів «Рожеві сарі» (реж. Кім Лонжинотто, Велика Британія, Індія) «за яскраве художнє відображення боротьби харизматичної жінки проти всякої дискримінації» та «Вам не подобається правда — 4 дні в Гуантанамо» (реж. Люк Коте, Патриціо Енрикес, Канада) «за незвичний режисерський прийом, що дозволив побачити нову неприємну правду про відому проблему в’язниці Гуантанамо». «Рожеві сарі» так само отримали приз від студентського журі «за приклад того, як людина може одна піти проти системи». Єдина у творчому конкурсі та загалом на фестивалі українська стрічка «Смак булочки з корицею» (реж. Микита Сітдіков) отримала спеціальну відзнаку.
Призом глядацьких симпатій відзначена литовська картина «Банзай, Шанхай!» (реж. Юрате Самуліоніте, Литва) «за нестримний оптимізм. А премію імені Андрія Матросова команда фестивалю віддала фільму «Олімпієць» (реж. Вієстурс Кайріш, Латвія) «за силу й перемогу духу». Спеціальним призом від Національної спілки кінематографістів України був відзначений фільм «Поза зоною досяжності» (реж. Якуб Стожек, Польща) «за надзвичайну безпосередність оповіді». Спеціальний приз від Регіонального представництва Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) у Білорусі, Молдові та Україні дали «Прибульцям» (реж. Клодін Борьє, Патрік Шеньяр, Франція) як «найкращому фільму, що висвітлює проблеми біженців».
Загалом цього року Docudays UA підтвердив свій статус найавторитетнішого фестивалю неігрового кіна в Україні. Поділ на правозахисний та на творчий конкурси, уведений кілька років тому, себе цілковито виправдав: правозахисна секція сильна змістовно — щороку там демонструється чимало просто шокуючих історій, в той час як творчий конкурс показує мистецький бік сучасної документалістики. Так і сталося з призерами: «Правосуддя для Сєргєя» — то вражаюче розслідування смерті юриста Сергія Магнитського, замордованого російською владою, а «Гравець» — це вишукана за формою кінопритча про природу та значення гри в людському житті.
Однією із сенсацій Docudays UA став фільм-відкриття фестивалю — «Інший «Челсі»: історія з Донецька». Знятий німецьким режисером Якобом Пройссом, «Інший Челсі» являє портрет сучасної Донеччини через уважне відстеження повсякденного життя двох людей: простого шахтаря, багаторічного вболівальника клубу «Шахтар» Олександра Борисовича Щукіна, та молодого олігарха, скандального політика Миколи Левченка.
Режисер фільму відповів на кілька питань «Дня».
— Якобе, чому ви обрали Україну для свого першого великого фільму?
— Я багато разів був консультантом на виборах у країнах СНД. Під час виборів 2004 року мене послали як спостерігача до Донецька через те, що добре знаю російську. Я ніколи не чув про Донецьк до того, не знав, що в Україні є розділ на Схід та Захід. Коли я у 2004 році повернувся до Німеччини, то там показували помаранчеву революцію в стилі часів холодної війни: Москва проти вільного світу, добро проти зла. Мені так не здавалося. Я зустрів багато людей у Донецьку, я розумів, що вони мені казали, і місто мене вразило, тож я хотів повернутися і щось зробити в тому регіоні.
— Яку мету ви ставили перед собою?
— Фільм я робив не для інформування, для цього є телебачення. Розказувати про мовний конфлікт, ставлення до Бандери тощо не було моїм завданням. Трохи цього у фільмі є, але ті, хто думали, що я там почну пояснювати ситуацію, були розчаровані. Перше, що я хотів показати — це характери, людські емоції. Щодо емоцій у кіні треба бути особливо обережним. Можна їх підсилити музикою, якимсь кадром, однак загалом хочеться утримувати дистанцію, підходити до того, що показуєш, з певним гумором. Бо треба, щоб люди самі розставляли акценти.
— З чого ви почали, коли приїхали?
— У перший вечір мені сказали — пішли на стадіон «Донбас Арена», подивимося. Ось цей стадіон — дзеркало суспільства. Ми знайшли шахтаря, котрий вже років 50 ходить туди на матчі. Народ у Донецьку пишається тим, що «Шахтар» тепер такий успішний, — з другого боку, всі ті бразильські гравці їм не потрібні, вони вже наче не свої. З одного боку, вони люблять Ахметова за те, що він багато вкладає в регіон, — з другого, олігархи не популярні, бо самі знаєте у яких умовах там шахтарі працюють. Я подумав: «Чудово, що можна показати все це». І потім я знайшов там молодого чоловіка, олігарха, успішного бізнесмена — Миколу Левченка. Він теж ходить на стадіон, не тому що любить футбол, він навіть не знає, що таке «поза грою», а тому що там центр влади: там Ахмєтов, там Колесніков, там Янукович.
— Чому ви зробили одним із героїв таку специфічну людину, як Левченко? Адже він уславився неприпустимими заявами про українську мову.
— Спочатку це було випадково. Я побачив його по ТБ, він там завзято дискутував щодо російської мови. Я подумав, що це цікавий характер. Нас потім познайомили. До того ж він достатньо впливова людина на Донеччині, і коли мені говорять, що, мовляв, він не представляє весь Донбас — вибачте, а чому ж у нього такий високий статус? Уже потім я дізнався, що він дуже контроверсійна постать в Україні. Однак якщо ви подивитеся на шахтарів у моєму фільму — це теж яскраві характери, а саме на таких характерах будується кіно.
— Яке майбутнє, на ваш погляд, чекає на Донбас?
— Розумієте, у людей на Сході і на Заході вистачає складностей. А політики говорять про мову, про НАТО, про Бандеру, наче інших проблем нема. Цей популізм, що коїться в Україні — це жах. Помаранчеві депутати від опозиції недавно приїздили до Берліну й поводилися так, що в Україні вже неначе Третій Рейх почався, а вони — жертви режиму. Так, можливо, зараз тривожна ситуація, але давайте будемо чесні: вони жертви не репресій, а того, що за п’ять років нічого не зробили й закономірно програли вибори. То не треба потім кричати: «Допоможіть, допоможіть!» Я не хочу, щоб мій фільм інструменталізували проти тих чи тих. Мені здається дуже сумним цей параліч країни, цей розділ без жодної нової альтернативи. Якщо б помаранчеві запропонували серйозну, розумну, справжню альтернативу, то могли б виграти. Тож щодо майбутнього можу лише повторити свій закадровий коментар, що завершує фільм: сині на Сході, помаранчеві на Заході — і жодних інших кольорів на обрії.
