Про карпатську вершину з таємничою назвою «Писаний камінь» я почула лише минулого літа, коли побувала на Івано-Франківщині в гостях у колишньої однокурсниці по Львівському університету Калини Ватаманюк. На одному з гірських перевалів (між Косовом і Верховиною) її чоловік Дмитро зупинив авто не лише заради того, аби ми могли сфотографуватися на тлі неймовірної навіть за карпатськими мірками краси, а й щоб указати дорогу на Писаний камінь, котрий ми цілком, на його думку, могли б підкорити. Але коли через декілька днів наш провідник — керівник Верховинського гірського рятувального загону й гірський гід Василь Кобилюк — повів групу на Писаний камінь, виявилося, що традиційна дорога до нього, якою десятиліттями ходили люди, перекрита шлагбаумом із табличкою «Приватна власність»... Добре, що Кобилюк знає в горах усі стежки-доріжки, тож повів туристів на вершину іншим шляхом. Та хто ж захотів привласнити навіть Писаний камінь?
Найвідоміша перлина карпатського краю — вершина Говерла. Але в українських Карпатах є не менш привабливі вершини: Писаний камінь, Біла кобила, Шпиці чи Піп-Іван... Колеги з Верховинської районної газети розказали, що мають традицію: щороку на День журналіста підкорюють колективом ту чи іншу гору. Проте Писаний камінь для гуцулів є не просто вершиною, а святим місцем. Дістатися на масивний моноліт заввишки двадцять метрів на вершині Писаного каменя дуже непросто, а ще важче — з нього злізти... Але воно того варте, бо підкорення Писаного каменю, як стверджують, додає й здоров’я, й удачі.
На вершині є заглибини невідомого походження — наче блюдця з водою. Начебто це древні жертовники предків гуцулів. Якщо води в них не чіпати, не каламутити, буде хороший спуск із гори в сонячну погоду і з добрим настроєм. А якщо зачепити, неодмінно бушуватиме гроза, гора помститься стихією... За однією з легенд тут було язичницьке капище, й на цьому місці проходять сильні енергетичні потоки. За іншою — під каменем заховані скарби опришків Олекси Довбуша. Навіть донині на деякі православні свята (наприклад Успіння Пресвятої Богородиці) гуцули з навколишніх сіл приходять до Писаного каменя, аби гуртом помолитися: в їхній вірі ще поєднуються християнські й язичницькі мотиви.
Незвичайну силу й енергію, яку дає Писаний камінь, відзначали й великі українці. «Писаний камінь вернув мені силу й здоров’я», — писав Іван Франко, який не раз тут бував, бо жив неподалік, у селі Криворівня, де нині — його чудесний меморіальний музей. Побували Михайло Грушевський, Гнат Хоткевич, Осип Маковей, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник... А Леся Українка, попивши мінеральної водички у верховинському селі Буркут («Якщо мені й тут не поможе, то вже ніде не поможе!» — писала вона про Буркут), змогла сама піднятися до Писаного каменя. Більше того: старі гуцули й досі вірять, що коли безплідна жінка сім разів пройде через ворота Писаного каменя, то неодмінно завагітніє. В цьому місці ніколи не били громовиці, до людей не чіплявся блуд, як це часто буває в Чорногорі.
Під брилою є джерело з цілющою водою. Минулого ж літа туристів та мешканців довколишніх сіл зупинили на півдорозі до нього. Уявіть собі відчуття, коли замість омріяної вершини перед вами з’являється обгороджена територія з суворими табличками на кшталт: «Не проходити: злий пес!» (хоча пса на той час ще й не було). Та в Карпатах, де хати сусідять із лісами й полонинами, за гріх уважалося не пропустити перехожого через подвір’я або не дати напитися води. Велику частину карпатського схилу було змінено: дерева, землю розгорнули бульдозери, один з яких стояв поруч...
На початку липня цього року в Карпатах саме активно заготовляли афини, як тут називають чорниці. Місця біля Писаного каменя здавна славляться як найщедріші афинники. Очевидці розповідали, що афин-чорниць тут було стільки, вони росли так густо, що мусив ступати просто по великих чорних ягодах, так ними було усіяно! Коли одного з численних місцевих хлопчаків запитали, а де ж тепер будете збирати афини, якщо тут дорогу таки закриють, він відповів: «Візьмемо вила й підемо на них!» Бо ж ягоди-гриби дуже часто чи не єдиний заробіток для багатьох родин у навколишніх селах.
Те, що кілька гектарів землі біля Писаного каменя приватизували непрості люди, підтвердили потім висновки депутатської комісії Івано-Франківської обласної ради. На приватизованій землі вже були й електропідстанція, й вертолітний майданчик... Щоправда, громада Верховинського району так завзято і дружно виступила за право володіти прадідівською землею, що інвестори, як виявилося, з Донецька, мали трохи проблем... Питання розглядалося навіть на сесії обласної ради. Знайомі після цього повідомляли, що в регіоні хтось розповсюджує чутки, начебто до Писаного каменя приїжджали чеченці (!) й випустили тут отруйних змій... Опісля виявилося, що це все чутки, але багатьох вони таки налякали, й афини цього літа залишились доживати свого короткого віку в природі.
Катавасія навколо приватизації землі біля святині гуцулів нині начебто втихла, бо прокуратура подала позов щодо визнання недійсними кількох державних актів на право земельної власності біля Писаного каменя. Так що готуймо прапори Волині (й України), підкоряймо карпатські вершини, доки гори ще наші!
