Його кімната є чимось середнім між музеєм і звукозаписною студією. Понад сорок інструментів розвішені на стінах. У кутку причаївся клавесин, немовби витягнутий із музичної кімнати Людовіка XIV у Версальському палаці. Всі предмети зберігають загадкове мовчання, очікуючи наказів їхнього господаря. Анатолій Шпаков справді вміє грати на всіх цих інструментах. Хоча найбільше він відомий як лютніст, а в його дипломах зафіксовано лише дві музичні спеціальності — гітариста й альтиста. Він — Дон Кіхот, одержимий світлими ідеалами, якими сповнене співзвуччя майстрів, що давно пішли з життя. Він хоче донести це до нас, відкрити нам це. І все життя б’ється з «вітряками» чиновницької байдужості та неуцтва. Адже старовинна музика сьогодні насилу прокладає собі шлях до слухача. А «лицарів сумного образу», які засудили себе до цього жанру, — загалом одиниці. Адже так непросто переконати якусь концертну організацію в тому, що композитори, які жили, наприклад, чотириста років тому, гідні бути почутими і в XXI столітті. Для нас музика починається, щонайбільше, з Баха. Про все, що було до того, ми просто не знаємо. А тому і відкидаємо, перебуваючи в полоні снобістських упереджень.
За інтерес, виявлений до історії жанру, Шпакову довелося зазнати немало горя. У далекі 70-і він зважився виступити в пресі з результатами власних відкриттів. Наприклад, він стверджував тоді, що Росія планомірно знищувала традиції світського музикування. Серед винуватців були названі Іван Грозний, який заборонив скомороство, і Петро Перший, який скасував величезну капелу півчих хлопчиків-сиріт, що вітали його під час перебування у Києві. Цього виявилося достатньо, щоб Шпаков на довгі роки став «невиїзним» і позбавився роботи, а його ім’я навіть не можна було згадувати в афішах. У подальший період він багато працював над музикою до фільмів: «Овід», «В бій йдуть одні старики», «Народжена революцією» — ось лише кілька картин, у яких звучать його імпровізації. Всього ж ним озвучено близько ста художніх фільмів, мультфільмів і науково-популярних стрічок. У 1978 році, діставши старі креслення, він ініціював виготовлення першої в Україні лютні. Ідеї цих креслень втілив у життя майстер Анатолій Заярузний, який нині успішно займається виготовленням музичних інструментів у Америці. А та лютня жива й досі, саме на ній і музикує Анатолій Шпаков сьогодні. Але він утвердився і ще в одній своїй іпостасі — майстра-виготівника і реставратора старовинних музичних інструментів.
Уперше в Україні Анатолій Шпаков випустив два компакт- диски із записами лютневої музики в його виконанні та власній розшифровці. Одержимість, з якою він служить своєму інструменту, просто приголомшує. На черзі — ще два альбоми. Він знає про лютню все. І може з легкістю довести, що навіть наша бандура — це всього лише лютня спрощеної конструкції, і в минулі часи лютневе мистецтво в Україні процвітало.
Двадцять п’ять років Анатолій Шпаков викладав гітару в музичній школі. Одним із його дітищ у ті роки був ансамбль «Пікколо», що складався з юних музикантів і пропагував старовинну музику. Зараз же Шпаков відійшов від викладання і наполегливо відмовляється від запрошень стати викладачем навіть із найпрестижніших навчальних закладів. Виступаючи за кордоном із сольними концертами, він мимоволі бере на себе роль людини, здатного переконати Захід у тому, що Україна зовсім не обділена цивілізацією.
Тепер Шпаков монтує у своїй квартирі повноцінну звукозаписну студію. Він працює над унікальним циклом «Сорок танців», написаним забутим краківським придворним композитором XVII століття Бартоломєєм Пенкелем. Знаючи феноменальну шпаковську вимогливість до себе, не можна точно сказати, коли ця робота буде завершена. Адже минулого разу, насилу знайшовши студію, він, відпрацювавши останню зміну запису свого попереднього альбому, раптом вирішив переписати все наново! А це ні багато ні мало — 38 треків!
Нещодавно один із голландських журналів, аналізуючи творчий феномен Шпакова, зазначив, що цей музикант «має право жити, як він хоче». Дійсно, своє 50 річчяШпаков відзначив у Парижі. Його чекають із гастролями в Німеччині та Польщі. Анатолій зовсім не схожий ні на кого іншого, бо живе тільки так, як хоче він сам…
