Жила собі драматична актриса. Вона так заносилася, наче була знаменитою драматичною артисткою. «Обережніше! — сказала вона завідувачу трупи, коли він викликав її у кабінет. — Не проґавте мого таланту! Не цінуватимете, піду в інший театр, адже я натура велична!»
— Та невже?! — відповів завідувач трупою і лише на мить підвів очі від розкладеної на столі сітки розкладу вечірніх репетицій. — «От подивіться, — з гідністю парирувала драматична актриса, — у мене ціла підбірка преси. Ах, як я грала у Вологді!» — «А тепер гратимете в Керчі!» — зловтішно констатував завідувач трупою. — «Господи, але ж там жахливий театр, жахлива сцена, — вигукнула актриса. — Я не витримаю цього! Я зламаюся!» І зламалася. — «Ну от! — сказала актриса. — Я ж казала, що надто талановита для цього репертуару». — «Тепер вона нікуди не годиться, — подумав завідувач трупою, сумно дивлячись на зломлену духом актрису, але все ж зглянувся та знайшов їй застосування — відправив до іншого театру. «Отепер я прима! — вигукнула драматична актриса. — Я завжди знала, що займатиму високе становище: хто має розум, той не пропаде!» — І вона подумки усміхнулася, адже на людях великим актрисам нічого демонструвати свої справжні почуття. Треба бути холодною та відстороненою. Вона мала такий гордий вигляд, наче їхала в кареті та поглядала на глядачів, які викрикували слова захоплення.
— Дозвольте запитати, ви зайняті в репертуарі? — звернулася актриса до своєї сусідки по гримерці та поблажливо усміхнулася. — Ви дуже милі, у вас відчувається гідність. Шкода лише, таланту замало. Але цього вже не купиш, чого немає — того немає. При цьому актриса так гордо випрямилася, що й не помітила, як вилетіла з театру. Сусідка по гримерці виявилася дружиною головного режисера. «Що ж вирушу в плавання хвилями мистецтва. Аби лише не на периферії.» Але вона застрягла! «Ах, я надто талановита, я не створена для цього світу! — зітхнула актриса, сидячи на сцені в порожньому залі без глядачів. — Але все ж не треба зневірятися, адже я знаю собі ціну». І вона виструнчувалася, випрямлялася і не зневірялася. Перед її поглядом пропливала всяка всячина — режисери, драматурги, сценаристи, директори театрів, обривки старих театральних журналів… «Бач, пливуть! — бурчала драматична актриса. — І жоден не здогадається, хто стирчить тут, на цій провінційній сцені. Адже це я тут стирчу! Я сиджу! Отам пливе костюмерка. У неї тільки й думок, що про костюми. Костюмеркою вона й залишиться. А онде балетмейстерка мчить… А як крутиться, як крутиться! Не задирай носа! Дивися, з фуете не вийдеш і звалишся зі сцени! А отам обривок газети. Усі вже давно забули, що на ньому надруковано, а він, диви, як чваниться... Лише я сиджу тихо та смирно. Я знаю собі ціну і цього в мене ніхто не забере.»
Аж раптом у світлі прожектора блиснула чиясь тінь. «Ах, герой-коханець! Справжній діамант!» —завмерла від захоплення актриса. А це був звичайний бездарний актор, який удавав з себе зірку сцени та був доволі пристойний на вигляд. Актриса з ним заговорила: «Я — прима! А ви, мабуть, перший актор?» — «Так, щось на зразок того», — поважно відповів презентабельний невдаха. І вони розговорилися, кожен вважав другого та себе справжньою коштовністю, а всі інші на світі їм здавалися задаваками. Драматична актриса розказувала: «Я працювала у столичному театрі. Там було чотири чергові режисери, не беручи до уваги головного. І ви не можете собі уявити, як далеко заходило їхнє чванство. Адже вони лише тим і займалися, що репетирували зі мною різні п’єси». «А вони сяяли?» — спитав невдаха, який, як і раніше, здавався актрисі діамантом. «Сяяли? — перепитала актриса. — Ні, сяяння в них не було, зато верховенства над іншими хоч греблю гати. Усі вони були різного зросту, але трималися завжди разом, шеренгою. Так і виступали проти артистів. Крайній із них, Товстун, виділявся. Репетируючи, він кричав на нас удвічі голосніше, ніж інші. І при цьому хвалився, що якщо піде з театру, то весь театр полетить в тартарари. Другий режисер звався Ласунчиком. Куди він лише не тикався у процесі репетицій — і в солодке, і в кисле, і в сонце, і в місяць. Його актриси особливо любили. Третього режисера звали Довготелесим. Він дивився на всіх зверхньо та ставив лише трагедії. Четвертий режисер на прізвисько Златоперст носив золоті персні не лише на всіх пальцях рук і ніг, а й у вухах, носі, язику і навіть у... Загалом я сама не бачила, але субретка розповідала безсумнівно. А п’ятий, найменшенький, Пер-музикант був головним режисером, він узагалі жодної вистави не поставив і дуже цим пишався. Просто не зрозуміло, нащо його в театрі тримали. Хвальками вони були, хвальками й залишилися, а я от через них опинилася в цій глухій провінції». — «Зате тепер ми сидимо тут разом і сяємо», — протекційно заперечив актор. Але тут зненацька ринув потік нових вистав, актор виявився запитаним і понісся на сцену. «От і він отримав роль, — зітхнула драматична актриса. — А я залишилася тут. Я не можу просити. Очевидно, я дуже талановита. Але я горджуся цим і це благородна гордість!» Вона сиділа в пустій репетиційній залі та передумала багато дум. «У мене така витончена натура, що можна подумати, наче я народилася від сонячного променя. Недаремно мені так бракує його в цьому задушливому репзалі. Була б я більш зговірливою та менш норовливою, залишилася б у столичному театрі. І не проливала б зараз сліз. Утім, не плакатиму, це не за моїми правилами».
Одного разу вона йшла вулицею і зустріла цілий натовп глядачів. «Ой! — вигукнув один із них, найрозв’язніший. Він показував на актрису. — Дивіться, що за штука!» — «Я не штука, я актриса!» — обурено заявила актриса, але її ніхто не слухав. Стару драматичну актрису важко було впізнати. Її колись розкішні світлі кучері були перефарбовані в чорний колір, обличчя змарніло і сукня теж була чорною. Але в чорному маєш стрункіший вигляд, й актрисі здавалося, наче її фігура стала стрункішою, ніж раніше.
— От нова п’єса! — переможно закричав режисер провінційного театру. І тут же призначив актрису на роль. Вона стояла в своїй елегантній чорній сукні на кормі бутафорського білого корабля й уявляла себе героїнею «Титаніка». «Біле пасує до чорного, — погодилася з режисерським рішенням актриса. — Тепер усі глядачі мене добре бачать! Аби не причепилася морська хвороба, це мене зламає!» Але завдяки багаторічному сценічному досвіду вона не захворіла на морську хворобу і не зламалася. «Проти морської хвороби добре мати сталевий шлунок і до того ж ніколи не забувати, що ти вищий за простого смертного. Тепер я зовсім оговталася. Хто благородніший, той, як з’ясувалося, і витриваліший, — пишалася собою актриса.
«Крек!» — охнула вистава. Його переїхала сувора критична думка. «Ох, ці нестерпні театральні критики, смердючі писаки! — залементувала драматична актриса. — Я не витримаю їхніх нападок! Але вона витримала. Критична думка понеслася далі, поганити інші вистави, а актриса перевела дух від пережитого хвилювання. Та так і залишилася стояти на сцені у світлі вогнів рампи.
І хай собі стоїть.
