Композитор, музичною емблемою якого стали чотири літери DSCH — а вони розшифровуються як послідовність чотирьох нот: ре, мі бемоль, до, сі, — написав таке фортепіанне «тріо пам’яті» у скорботні воєнні роки і відгукнувся у ньому не лише на смерть близького друга, музичного критика Івана Соллертинського, але й на загибель мільйонів замордованих, замучених, полеглих на полях кривавих битв жертв страшної всесвітньої катастрофи. Цим композитором був Дмитро Шостакович. Задумавши вшанувати його ім’я, українські автори, тоді представники молодої генерації української музики, які, ідучи слідами Майстра, прагнули відкривати нові шляхи у мистецтві, обрали за модель виконавський склад вокально-інструментальної сюїти Шостаковича на вірші О. Блока. Сюїта складалася з семи частин, її вокальну партію супроводжували у різних комбінаціях скрипка, віолончель і фортепіано. Саме за цим зразком і було написано твір, якому його автори дали назву DSCH. Двадцять років тому відбулася прем’єра цього незвичного колективного опусу-присвяти. Вона співпала з початком діяльності «Українських акварелей» — самобутнього творчого колективу, душею якого стали троє музикантів: піаністка Ірина Боровик, віолончеліст Віталій Боровик та скрипаль Едуард Ідельчук.
За роки плідної праці колектив дав десятки концертів, підготував цілу низку різноманітних програм, був першим інтерпретатором та ініціатором створення багатьох цікавих камерних опусів українських композиторів. Однак DSCH прозвучав у їх виконанні лише один раз. І ось тепер за відродження цікавого задуму, а також самих «Українських акварелей» (їх діяльність припинилася з від’їздом за кордон Едуарда Ідельчука) взялися вихованці й духовні спадкоємці подружжя Боровиків піаністка Анна Середенко та скрипаль Олесь Семчук. Своєю ідеєю влаштування концерту, присвяченого Дмит ру Шостаковичу, вони захопили ще двох своїх колег, віолончеліста Івана Кучера та співачку Людмилу Войнаровську. А в останньому номері цікаво складеної програми віолончель узяв у руки сам патріарх- засновник колективу Віталій Боровик, і спільне музикування представників різних мистецьких поколінь виявилося глибоким і змістовним. Колективний твір-присвята прозвучав у оновленій інтерпретації і був із вдячністю сприйнятий слухачами, які заповнили у цей пам’ятний вечір Колонний зал імені М. Лисенка Національної філармонії України.
Час, звісно, вніс свої корективи. Не вдалося виконати за відсутністю нотного матеріалу дві частини семичастинного циклу, які належали перу Валентина Бібіка та Геннадія Ляшенка. Однак і п’ятичастинна версія виявилась надзвичайно цікавою. Цикл відкрила фортепіанна мініатюра Мирослава Скорика, яка вводила у загальний заглиблено-зосереджений настрій. Після цього ансамбль скрипки і віолончелі представив сповнену експресії й драматизму Фугу Юрія Іщенка. Найбільш розгорнутою частиною циклу стало Тріо Володимира Губи, у якому автор свідомо обмежив себе використанням різноманітних варіантів мотиву-мотто. Ця лаконічна звукова емблема переходила від інструмента до інструмента, скорботно і болісно, жорстко і невблаганно звучала у діалогах та ансамблевих сполученнях, а у фіналі великої, хоча, як здалося, трошки занадто розтягненої форми, виник майже театральний ефект «останнього прости», сухого стуку кришки рояля та кількох коротких постукувань по деках інструментів. Після створеного тут образу невблаганної смерті, як катарсичне просвітлення, прозвучав вокаліз без супроводу Лесі Дичко та Постлюдія, Валентина Сильвестрова, у якій, нарешті, об’єдналися у спільній співбесіді-спогаді й ніби очищеному від земних пристрастей настрої голоси всіх чотирьох учасників.
Розповідь про концерт ми почали з його фінальної крапки. Однак цьому передувало виконання творів самого Шостаковича — Сонати для скрипки та фортепіано, Фортепіанного тріо, яке Анна Середенко, Олесь Семчук та Іван Кучер виконали з особливою вдумливою зосередженістю, почуттям міри, виваженістю кожної деталі, та камерно-вокального циклу «Сатири» на вірші Саші Чорного. Останній твір яскраво контрастував своїм настроєм та характером з іншими номерами програми — і такий контраст виявився напрочуд вдалим. Глибоко трагічний митець, Шостакович реагував на всі дисонанси й страхіття сталінської доби, на паплюження образу людини, яке спостерігав протягом свого життя, у тому числі й знаряддям гострого гумору, засобами сатиричного гротеску. У його «Сатирах» цей гумор не має болісно-трагічного відтінку. Це яскраві картинки й побутові сценки, у яких весело висміюється обмежено- убогий світ самозакоханого обивателя. Анна Середенко і Людмила Войнаровська з надзвичайним захопленням і спільно розіграли ці кумедні сценки, створивши свій маленький театр, вистава якого підкорила своєю дотепністю, яскравою зміною недолугих персонажів, живими партнерськими стосунками двох рівноправних учасників, голосу й фортепіанного супроводу. Було радісно знову зустрітися з таким блискучим майстром, як Людмила Войнаровська, яка повернулася у рідні Пенати. Цій співачці доступні різні стилі, вона серед іншого досконало виконує найскладніші твори сучасної музики.
На завершення ще на одній рисі рецензованого концерту хотілося наголосити особливо. Він відзначався стильністю й високою відповідальністю виконавців перед ім’ям композитора, до творів якого звернулися, перед своїми наставниками і натхненниками, перед аудиторією, якій запропонували таку продуману, цілісно побудовану програму.
