В італійців на кожні два слова припадає чотири жести, в Голландії всі члени уряду одне з одним на «ти», а словенці економніші за шотландців... Чи відштовхують національні відмінності європейців одне від одного, чи, навпаки, притягують — питання не фізики, а філософії.
Людина швидко звикає до нового. Мільйони поляків, які виїхали за останні роки до Англії, зрозуміли, що, на відміну від їхньої батьківщини, в Об’єднаному Королівстві цілувати ручки не прийнято, а українці помітили, що англійці, першовідкривачі «hand-shake», руки одне одному тиснуть лише в урочистих випадках. А оскільки в українців приводів для святкування поки мало, руки в неробочий час вони тримають у кишенях. Утім англійці, за винятком футбольних хуліганів, у вільний час руками також не розмахують, чим відрізняються, наприклад, від італійців. Ще Шерлоку Холмсу італійці здавалися ходячою катастрофою лише тому, що в них на кожні два слова припадає чотири жести. А ось чи дратувало знаменитого сищика, що італійці, навіть молоді, забобонні, ми не знаємо. Тисячі українців, котрі вирішили зробити свій внесок у розквіт італійської економіки, навчилися там вірити, що нещасливим числом, окрім 13, є ще й 17, що першою людиною, яку добре зустріти 1 січня, має бути жінка і що проти проклять допомагає дотик до заліза...
Наталка і Марійка, які підробляють у Мілані, запевняли мене, що, проливши біле вино на скатертину, спершу треба не бігти за ганчіркою, а занурити кінчик пальця у вино й торкнутися ним до мочки свого вуха. Однак із вухами в Італії слід бути також обережним. Людина, яка пощипує себе за мочку вуха, тим самим сигналізує своєму співрозмовнику, що вважає його orrechioni або finocchi, тобто гомосексуалістом. А ще італійці полюбляють різні титули: dottore, professore, commendatore — до речі, так глузливо називають вихідців з Італії їхні північні сусіди-австрійці. Хоча вже Іван Франко, приїхавши до Відня захищати дисертацію, сміявся з того, наскільки важлива для самих австрійців згадка їхніх наукових або службових титулів...
ЛИСТІВКА КОРОЛЮ
Щодо забобонів італійцям не поступаються французи. Боронь Боже, покласти окраєць хліба скоринкою донизу або розкрити парасольку в квартирі. Та й класти капелюха на ліжко також не можна. Англійці над французами сміються: мовляв, нащо кидати капелюха на постіль або розкривати парасольку для просушування у квартирі, адже в Лондоні вона все одно завжди мокра. Проте і французи сміються над англійцями. Класичного англійця, наприклад, можна легко виявити в ресторані: одна рука на столі, а інша — на коліні й, на відміну від француза, на своєму власному. А якщо звернутися до неупередженої статистики, то французи — найбільші в Європі споживачі не лише вина, але й... заспокійливих ліків. А ось те, що англійці — лідери з чаювання, не зовсім вірно, в цьому вони доволі сильно відстають від ірландців.
У сусідній із Францією Бельгії розмовляють також французькою, та від бельгійської французької у французів чомусь вуха в’януть. Вислів «когось обняти» у Брюсселі звучить як «donner la baise», що для паризького вуха є вульгарним. На відміну від французів, бельгійці, обнімаючись при зустрічі, цілують одне одного не двічі, а тричі. А якщо в бельгійській сім’ї стається поповнення, щасливі батьки особисто сповіщають про це короля, висилаючи йому поштову листівку. В Данії королів про своїх дітей не сповіщають, але, тим не менше, поважають.
А найпоширеніше слово «так» тут означає, на відміну від українського «так», «спасибі». Цікаво також, що закон, який лишився в цій країні з XIX століття, дозволяє данцям скільки завгодно разів міняти свої імена. Вчора ти міг бути Свеном, а сьогодні вже став Нільсом. Інший закон, прийнятий уже у XX столітті, точніше 1989 року, дозволяє партнерам однієї статі офіційно одружитися, важливо тільки, щоб один із партнерів був данцем. Суворіші звичаї в Ірландії, де слово «мораль» пишеться з великої букви. А ще ірландці — великі любителі коней і завжди жахаються, коли, подорожуючи Італією або Францією, наштовхуються у продуктових магазинах чи ресторанчиках на конину.
Двадцять п’ять відсотків мешканців маленького Люксембургу складають іноземці, але корінним люксембуржцям вони не заважають. Майже всі іноземці тут — європейські чиновники. Для люксембуржця абсолютно непристойно вести розмови про гроші. Він не розповідає, скільки заробляє, і ніколи не питає про це іншого. Своїм одягом і стилем життя люксембуржець ніколи не виділяється із маси. Він не підкреслює власний достаток ні своєю поведінкою, ні зовнішніми атрибутами.
ЩО ЗА ЄВРОПА БЕЗ НІМЕЧЧИНИ...
Що за Європа без Німеччини? Справжнього німця без таких похвальних якостей, як пунктуальність, охайність і дисципліна, уявити собі важко. Дев’яносторічна пенсіонерка з Гамбурга поскаржилася на радіо, що її чоловік, навіть якщо вона вже заснула, все одно рівно о десятій вечора будить її для того, щоб вона випила снодійне...
Якість продукції та продуктивність праці — один із найважливіших компонентів німецької економіки. Німецькі автомобілі, як і раніше, найнадійніші, німецькі корови, як і раніше, дають на рік у середньому по 4850 літрів молока, а кури несуть навіть удвічі більше яєць, аніж сорок років тому. Не виключено, проте, що частину їхнього успіху все ж варто зарахувати німецьким півням...
Напевно, німцям не дуже близький і тому не зовсім зрозумілий з одного боку індивідуалізм голландців, а з іншого — та швидкість, із якою голландці переходять одне з одним на «ти». В «оранжевій країні» (Голландію називають так іще з часів Тіля Уленшпіѓеля) навіть усі члени уряду звертаються одне до одного по імені. Ще донедавна голландці вважалися однією з найтолерантніших націй. «По сьогодні посмішку від вуха до вуха у них викликає той факт, що чотириста років тому іспанська інквізиція засудила за єресь усі Нідерланди до смертної страти».
Але час тече, все змінюється, і зараз, випередивши Голландію, найтолерантнішою країною Європи вже славиться Іспанія.
НАЦІЇ, ЯК І ЛЮДИ, БУВАЮТЬ ОДНА ДО ОДНОЇ НЕБАЙДУЖИМИ
За словами покійного генерала Де Голля, «в Європі трошки недолюблюють одне одного всі, інакше нам, європейцям, було б нудно, головне — в усьому знати міру». Будучи французьким президентом, Де Голль двічі — 1963-го та 1967-го років — від імені Франції відмовив Англії у прийнятті її до Європейської Спільноти, на що англійський прем’єр-міністр без емоцій, як і належить англійцеві, відповів: «Бог любить трійцю». Однак усі ці жорсткуватості не порівняти з жахами європейського минулого. Варто пригадати лише Столітню війну між Англією та Францією або середньовічні епідемії чуми, від яких померла третина населення континенту. Та й у XX столітті жахів вистачало: Перша світова війна обійшлася Європі у п’ять мільйонів людських душ, а Друга — у 20... І потім, наче грім серед ясного неба, — Сребрениця й інші страхіття, що супроводжували розпад Югославії. Шлях від війни до міцного миру на континенті триває. А запорукою цього, як нещодавно пожартував один мій знайомий священик, слугує те, що після нейтральної Швейцарії одна з найбільш озброєних країн у нинішній Європі — католицький Ватикан. Там під рушницею — більше десяти відсотків усього «населення».
ВВАЖАТИ, ЩО СТЕРЕОТИП — ЦЕ ПОГАНО, ТАКОЖ Є СТЕРЕОТИПОМ
Те, що всі народи один над одним сміються й, дотримуючись певних стереотипів щодо сусідів, розповідають один про одного анекдоти, — не обов’язково шкідливо. Кліше та стереотипні висловлювання одних народів про інші, якщо відкинути єхидну форму і придивитися, інколи бувають дуже точними. Багаті словенці, наприклад, в очах інших, бідніших народів колишньої Югославії славилися жадібністю. Багато хорватів, як, утім, і сербів, знали сотні анекдотів про словенців. В одному з них старий словенський селянин бажає, наприклад, перед смертю побачити поруч себе всю свою сім’ю й нащадків. «Мої дочки тут? Мої сини тут? Мій брат і мої внуки всі тут?» — питає він, лежачи на смертному ложі. «Так», — відповідають йому. І вмираючий гнівно вигукує: «А чому тоді в коридорі світло горить?»... Але коли в Югославії почалася війна, сталася дивна і навіть дуже нелогічна річ. Анекдоти одне про одного зникли. Це було ознакою того, що природа жартів хорватів над словенцями або чорногорців над сербами була зовсім не расистською, а лише грала роль, по суті, доброзичливого природного вентиля. У багатонаціональній державі, як і у великому казані, потрібен вентиль — він, як не дивно, допомагає людям зблизитися. Тому з політкоректністю також можна переборщити...
Зрештою, народи об’єднують не тільки анекдоти про сусідів, що не лише вільно переказуються, але й, найголовніше, економіка, важливою складовою якої стала спільна європейська валюта євро. Почати своє приєднання до євро за часів нинішньої кризи нещодавно зважилися згадувані на початку цієї статті поляки. Хоча рішення їхнього прем’єра Дональда Туска прийняти євро вже 2011 року викликає у країні суперечки і не схвалюється опонентами Туска братами Качиньськими. Опитування громадської думки показують, що більшість поляків (52%) виступають за заміну злотого на євро.
В добрий час!...
