Галина Волчек, нині головний режисер прославленого «Современника», зростала в сім’ї видного оператора Бориса Волчека, котрий зняв класичні фільми своєї епохи — «Ленін у Жовтні», «Ленін 1918 року», «Убивство на вулиці Данте», «Пампушка», багаторазового лауреата Держпремії, професора ВДІКу. Терміни «великий план», «затемнення», «кадр» чула з дитинства і відтоді переконана, що колір і світло можна читати як книгу. Вони впливають на настрій, тому лампи вдома Галина Борисівна запалює в певній послідовності, щоб виникла певна гармонія.
Ні, вона не зніжена татова дочка. Одного разу — коли батько не оцінив її обранця — гордо пішла з дому й не спілкувалася із татом чотири роки. Жених був справді чуднуватий — плішивий, у костюмі, зшитому «на виріст», із довгим нігтем на мізинці, що, певно, виражав його уявлення про істинну інтелігентність, у крепдешиновій краватці і з «біломориною» в зубах. Кликали жениха Євген Євстигнєєв.
Вони прожили разом щасливі роки, знімали кімнатку, їли «мікоянівські котлети» за 5 копійок. Галина з актрисою, закрившись у суміщеному санвузлі, репетирувала свою першу постановку — «Двоє на гойдалці». Потім народився Денис, котрий за відсутністю іншого місця спочатку спав у кошику. Тепер він відомий оператор («Таксі-блюз», «Луна-парк», «Слуга», «Армавір») і режисер («Ліміта»). Все його дитинство пройшло на фоні маминої боротьби за «Современник», відповідальність за який лягла на її плечі після переходу Олега Єфремова до МХАТу.
Театр був під найсуворішим контролем цензури — спектаклі доводилося здавати різним комісіям по п’ятнадцять разів (наприклад «Провінційні анекдоти», «Ешелон», «Сходження на Фудзіяму»). Іноді обговорення постановки перетворювалося просто на судилище, після якого Галину Волчек викликали на килим в ідеологічну комісію ЦК. Граючи спектакль «Бабалайкін і Ко», актори боязко поглядали один на одного — а раптом знову через щось причепляться?
У застійні роки дехто з критиків називав трупу, очолювану Галиною Волчек, «шептальними реалістами», писав про своє розчарування, але театр, переживши періоди певного бродіння, розколу, втрати дихання, знову набирає сили, чому свідчення — і недавні гастролі на Бродвеї, і молодь, що заповнює зал. Уже майже забулися часи, коли театр хотіли закрити (уже дуже «нагорі дратувала багатьох безпартійність Галини Волчек») або відправити трупу в повному складі працювати до Мурома, подалі від столичного вільнодумства. По суті ж, вони були совістю епохи. Недаремно Зиновій Гердт якось сказав: «Є два місця в Москві, де вас ніколи не обдурять, — консерваторія й театр «Современник».
Що таке режисура для самої Галини Борисівни, котра відзначає свій черговий ювілей? За її словами: «Уміння бачити в людях і явищах більше, ніж просто навколишній світ. Режисер поєднує в собі і психолога, і психотерапевта, й екстрасенса, й гіпнотизера». Утім, Волчек не обмежує себе тільки режисурою — раз у раз з’являється на сцені, іноді — на екрані (хоч надто не любить своє зображення): ми пам’ятаємо її Регану в «Королі Лірі» Г. Козинцева, Вовчицю у казці «про Червону Шапочку», Бабу-Ягу в «Русалочці», інститутську подругу героя в «Осінньому марафоні» (кажуть, побачивши свої великі плани в цьому фільмі, Галина Волчек із жахом побігла до Інституту краси й видалила собі з носа родимку. Але інші, до речі, залишила).
Будучи магом сцени, вона зізнається, що в побуті часом безпорадна: навіть не знає, як поводитися з м’ясорубкою, і взагалі все, що доводиться робити руками, вдається їй жахливо. Обидві свої руки вона зневажливо називає лівими. Але ці «дві ліві руки» абсолютно не заважають створювати прекрасні спектаклі.
№244 18.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
