ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Я з надією і побоюванням чекав цього матчу. Особливо гнітило те, що майже всі останні матчі, в яких виступали мої улюблені команди, було програно. Розстроїв «Шахтар», немислимо засмутив «Манчестер» — після прекрасного матчу з «Марселем» я ніяк не чекав лондонського фіаско. Тому я роздумував майже за Шекспіром: дивитися чи не дивитися. І до кінця першого тайму все ж наважився (тим більше, що і дружина дозволила- таки переключити на футбол).
ЩО РОБИТИ МЕНІ: СМІЯТИСЯ ЧИ ПЛАКАТИ?..
Закінчення першого тайму просто вбило мене. Я чекав переваги росіян, але такої! Вони були повновладними господарями по всьому полю, і я подумав, якщо так само триватиме й у другому таймі, то ми програємо як мінімум 2:0. У другому таймі чи то росіяни трохи втомилися, чи то наші хлопці отримали добрячу прочуханку від тренера, але гра трохи вирівнялася, хоча збірна України як і раніше виглядала набагато блідішою від Росії.
Треба сказати, що тут мене дуже здивувала моя дружина. Вона завжди ставилася до футболу навіть не з байдужістю, а з неприйняттям. Вона не розуміла гру, їй не подобався цей вид спорту. Але тут вона просто вразила тим, як уболівала за Україну. Навіть я не так жорстоко крив Максимова за повільність чи Гусіна за його небажання поборотися за м'яч до самого кінця. Але хоч як би емоційно ми уболівали, краси та злагодженості у грі нашій збірній це не додавало.
Коли настав момент того самого штрафного неподалік воріт Шовковського, ми завмерли. Віка сказала: «Давай тримати за них кулаки». І ми стиснули пальці, хоч обоє відчували, що зараз станеться щось страшне (я не претендую на лаври пророка, однак досить часто передбачаю м'ячі, котрі забиваються після кутового чи штрафного). Серце, що билося до цього з частотою десь 100- 110 ударів за хвилину, майже зупинилося… Удар. Гол (без знаків оклику).
Через кілька хвилин після пропущеного м'яча, збірна України нарешті почала грати в той футбол, у який треба було грати з самого початку, а серце почало битися вже з пульсом 130. Як ми підганяли наших півзахисників, як лаяли захисників за неточні передачі… І ось штрафний. Бачу, що дуже далеко до воріт, і ще бачу, що до м'яча йде Шевченко. Кричу: «Куди він йде?!! Його місце в штрафній росіян! Адже неможливо ж з такої відстані забити, та ще такому хорошому воротареві, як Філімонов!» Та він все ж б'є і забиває! Хоч би що там казали росіяни, що нам пощастило, про свою невдачу і помилку Філімонова, гол забив Андрій Шевченко і збірна України. Адже щоб такий досвідчений воротар помилився, треба примусити його зробити це. На нашу з дружиною спільну думку удар Шеви з такої відстані у ворота був «великим нахабством», але це виправдало себе, такого нахабства не чекали не тільки ми, а й практично всі, хто брав участь у матчі чи спостерігав за ним з трибунів чи біля телевізора. Коли він удруге бив з цієї ж точки, я вже сподівався, що чудо повториться, хоч і розумів, що двічі Філімонов не дасть себе обдурити.
Чесно кажучи, до матчу я все ж сподівався на перемогу, але після такої гри (тут я, передусім, маю на увазі прекрасну гру збірної Росії) ми були задоволені і нічиєю. Тим більше, що Україна єдина в групі не програла жодного матчу, і це про щось та говорить. Так, росіяни мені сподобалися більше, вони просто краще грали, хоча реалізація гольових моментів у них шкутильгала і, звичайно ж, прекрасно, просто блискуче грав Шовковський. Наші хлопці заграли в гру, схожу на ту, в яку мали грати, тільки після пропущеного гола. Може, якби грали вони так з самого початку, ми б і виграли. А ще, мабуть, треба було приберегти Скаченка наостаннє, і кинути його в бій десь у середині другого тайму. Але що вже тепер казати, та й тренеру з його досвідом, напевно, видніше, аніж мені. Хочеться сказати спасибі нашим гравцям за те, що не вбили в нас надію, спасибі російській збірній за красиву гру (ну і за програш, вибачте мені, росіяни), і всім уболівальникам, які не жаліючи своїх (і, напевно, чужих) нервів підтримали нашу збірну, немає значення де: на стадіоні в Москві чи вдома біля телевізора.
ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ
Замість висновку я вирішив у неділю подивитися матч збірних Хорватії та Югославії. Гра вдалася на славу, хоча хорвати, за яких я уболівав, не змогли прорватися до фіналу європейської першості. Описувати гру не стану: хто бачив — той знає, а хто не бачив — той зможе дізнатися з оглядів. Я просто хотів би ще раз торкнутися хворих тем нашого спортивного телебачення.
Перша — пізній час показу записів матчів (які чомусь голосно називають трансляцією). Та гаразд, якось перетерпимо, недоспимо кілька годин.
Друга серйозніша. Це професіоналізм коментаторів. Щоразу, спостерігаючи за футбольними баталіями по телевізору, я із ностальгією згадую Перетуріна, Маслаченка, Майорова та деяких інших їхніх колег. Вони не дозволяли собі помилятися по кілька разів за матч, називаючи прізвище гравця з м'ячем, не мовчали по чотири- п'ять секунд, шукаючи відповідні слова для опису ситуації. І вже, звісно, якби хтось із них випадково і назвав столицю Хорватії Загреб Белградом, то відразу ж і поправився б, а не продовжував коментувати гру, ніби нічого і не трапилося. Так, за останні роки якість коментування спортивних змагань (не тільки футболу) значно поліпшилася, але поки що далека від ідеальної. Деякі помилки смішать, а деякі викликають сумніви в професійній придатності коментатора.
Так, під час гри «Лаціо» з «Марібором», Салас, котрий вийшов на заміну, не був помічений нашим журналістом. Я подумав, що він, можливо, вважав цю заміну незначною (хоча професіонал має відмічати всі події в матчі, та і як можна було пропустити вихід такого гравця, як Салас). Але хвилин через десять коментатор «прокинувся» і «прозрів», побачивши, нарешті, його на вістрі атаки.
Ще частенько дратує те, що наші спортивні тележурналісти називають гравця, який у даний момент бере участь у оборонних діях команди, захисником, а того, хто в атаці — нападаючим, не розбираючись, якого ж амплуа гравець володіє м'ячем.
І наприкінці ще кілька слів з тієї ж опери. Всі тележурналісти, коментуючи матчі, зазвичай виявляють свою прихильність однієї з команд. Але деякі роблять це м'яко, обмежуючись жалем або радістю з приводу гри «своєї» команди. Інші ж впадають в упередженість і починають поводитися як не дуже ввічливий уболівальник улюбленої команди, нападаючи на суддів, суперників, уболівальників.
Про рекламу, може, говорити не варто, але я скажу. Досить згадати спонсорів на початку і наприкінці матчу, ну, якщо дуже треба, то десь у середині. Але постійно пережовувати достоїнства спонсора і його продукції чи перелічувати половину уряду та спортивної верхівки, які, ніби, допомогли влаштувати показ матчу, як на мене, не стоїть.
Ось майже все, що хотів сказати після футболу цими вихідними. Вийшло, може, незв'язно і сумбурно, зате від чистого серця простого уболівальника. Нехай хто може, напише краще.
