Прихід у велику політику хоч трохи відомих спортсменів додає їй особливого шарму. Але аж ніяк не кожен парламент може похвалитися «своїм» олімпійським чемпіоном. Український — може... Вашій увазі пропонується інтерв’ю (друкується зі скороченнями), опубліковане на сайті www.glavred.info
У СПОРТІ...
— Ельбрусе, пригадується, ще за часів СРСР основу збірної країни завжди становили уродженці з Кавказу, і, напевно, не випадково... Що це? Генетика, традиції?..
— Швидше за все і те, й інше. Так уже історично склалося. Пригадайте аланів — стародавніх предків осетинів... Усім відомо, що в кавказців військова доблесть була шанована з давніх часів. Згодом, очевидно, виробився такий військовий дух. Можливо, і відповідна структура тіла. От і повелося, що боротьба на Кавказі — традиційно улюблений вид спорту. У нас уже в першому класі хлопчики ходять зі зламаними вухами. Їм лише дай поборотися! Можуть днями безперервно борюкатися один з одним на піску, а то й просто на асфальті.
Мушу сказати, саме життя часом повертається так, що дітям перепадає невеликий вибір — підворіття та спортзал... Коли, як і всю країну, Кавказ охопило масове безробіття, це, звісна річ, створило благодатну основу для злочинності та наркоманії. З цією епідемією і донині не впоралися — наркоторговці просто знищують націю. Щоб врятувати своїх дітей, батьки ведуть їх або в зал, або в храм. Хоча нерідко в сім’ях буває і так — двоє хлопчаків тренуються, а двоє — травичку курять.
— А сам як ступив на дорогу борця?
— По-перше, мені дуже пощастило, що поряд жив Артур Базаєв — призер першості СРСР, володар Кубка світу. Було з кого брати приклад. І боролися цілими днями. Я з братами Спартаком й Артуром, усі сусідські хлопчаки... Усією юрбою собі такі турніри влаштовували! Бувало, в школі на великій перерві старші хлопці нас підбурювали... І Боже збав відмовитися! Можна було прославитися боягузом. А от програти не вважалося ганебним. У хорошій чесній боротьбі це не соромно.
А потім опинився в спортзалі. Знаєте, в нас завжди були люди різного достатку... Багатьох моїх товаришів їхні заможні батьки відправляли на літо, наприклад в «Артек». У мене такої можливості не було. Тому обрав для себе інше місце «відпочинку» — борцівський килим.
— Кажуть, язик до Києва доведе... А тебе ось спорт довів. Як це сталося?
— Закінчив школу, потім училище... Але навчання завжди було лише формальністю. Спорт захопив повністю. Він, до речі, дав мені набагато більше, ніж фізичну силу та спритність. Він сформував у мені певне ставлення до життя, до його цінностей. А головна цінність — те коло, у якому я «варився»... Друзі, з якими ділили шматок хліба, тренувалися. А тренувалися зі справжнім фанатизмом і готові були цим займатися цілодобово. Бувало, що й у їжі собі відмовляли. У короткому передиху булку пожуєш — і край. Потім, звісно, цей фанатизм на організмі позначився — міжхребетні диски постиралися, зв’язки рвалися кілька разів... Але без борцівського килима життя собі не уявляв. Знаєте, якими книжками я тоді зачитувався? Насамперед Яном Димовим, краще за якого, на мій погляд, про боротьбу ніхто не писав. Читав також книжки знаменитих майстрів — Пінігіна, Мате, Бєлоглазова. От із такою літературою я засинав і прокидався. Іншої альтернативи в житті в мене не було. Тільки спорт... Став другим на чемпіонаті Росії серед молоді. Трохи пізніше, ще не вийшовши з молодіжного віку, зайняв четверте місце на першості Росії серед дорослих. Ці змагання відбувалися в Москві. Там мене й примітили фахівці з України...
— Хто саме?
— Борис і Руслан Савлохови. Борис Сосланович тоді очолював Асоціацію спортивної боротьби в Україні і селекційна робота теж лежала на ньому. Шукав талановитих хлопців. Не знаю, можливо, особливим талантом я не володів, але Савлохову показали на мене — ось, мовляв, дуже працелюбний юнак. Він підійшов до мене і запропонував переїхати до Києва. Я радо прийняв пропозицію, оскільки чув про це місто від моїх земляків. Від того ж Джамбулата Тедеєва. Причому я був не один. Нас відправилася ціла група. І, як з’ясувалося, дуже вчасно... Був період, якраз після розпаду Союзу, коли в Україні стався провал у такому виді спорту, як вільна боротьба. Але з приїздом кавказьких борців вдалося подолати цей бар’єр і вийти на дуже високий рівень у світі. Вдалося навіть стати одними з лідерів.
Старші хлопці в подальшому передавали досвід своїм молодшим товаришам — Саші Захаруку, Жені Бусловичу... Багато вийшло в майстри на прикладі того ж Зазі Зозірова. Відбувалося змішування стилів, напрямів, що мало справити дуже сильний ефект. Борис Савлохов це добре розумів. У результаті — ось вам лише невелика частина досягнень: Буслович і Федоришин стали призерами олімпіад, Захарук п’ять разів вигравав першість Європи; крім того, ми стали трикратними чемпіонами континенту, другими призерами на Кубку націй, трикратними призерами чемпіонату світу... Усього й не злічити. Плюс до цього два олімпійські «золота». І сьогодні в Україні вільна боротьба вважається найбільш пріоритетним видом, згідно з рейтингом олімпійського комітету.
— Ельбрусе, на Олімпіаді 1996 року в Атланті ти завоював «бронзу», а через вісім років наважився виступити на Іграх в Афінах... Внутрішнє чуття підказувало, що можеш перемогти?
— Не забувайте, що між цими іграми була ще Олімпіада в Сіднеї. Чесно кажучи, саме там думав перевершити попередній — бронзовий — результат. Але вже після першої сутички зрозумів, що нічого не світить. Був дуже далекий від своєї кращої форми. Ми тоді приїхали в Австралію за дев’ять днів до початку ігор й галасували, як ненормальні. А треба було пристосовуватися до місцевих умов, насамперед до кліматичних. От у результаті всі й «пролетіли», крім Бусловича.
А між олімпійськими циклами були чемпіонати світу, які я вигравав, хоча противники були й сильніші, аніж потім на Іграх в Афінах. У Греції, поклавши руку на серце, не було особливо талановитих, видатних борців. А я набрав свою найкращу форму. Тому була й упевненість у перемозі. Відчував, що під силу виграти навіть у суперників, які на дві ваги вищі. Хоча перед самою олімпіадою, одна за другою посипалися біди. Пішли з життя дорогі мені люди — сімнадцятирічний брат дружини, мій наставник Борис Савлохов... Але старався триматися щосили, щоб не вибитися з колії та не зірвати підготовки.
Ну, а після Афін вирішив завершити спортивну кар’єру. Оскільки досяг усього, про що міг мріяти. Крім того, світлі часи минули. Бориса Савлохова посадили, потім ця трагедія з ним... А він, будучи біля керма збірної, надавав дуже важливе значення матеріальній забезпеченості борців. Адже в кожного з нас сім’ї...
— Борис Савлохов справді був настільки щедрий, як про це ходили легенди?
— Він реально допомагав спортсменам. Подарував 70 машин і близько 40 квартир. Я не знаю більше жодного такого президента федерації, який робив би подарунки з таким задоволенням. Якщо в збірній було два склади, то ще три він готував за свій рахунок. У кого ж після цього не буде стимулу викладатися на тренуваннях? Хлопці справді були добре захищені.
— А тепер крісло Савлохова займаєш ти...
— Так, у прямому значенні. Кабінет, де ми зараз розмовляємо, — його. Але як президент асоціації я ще не можу похвалитися тим, чого досяг Борис Сосланович. Не в змозі сьогодні так фінансувати спортсменів, як він. Хоча зараз фінансування набагато краще, ніж, скажімо, пару років тому. Принаймні, і хлопці, і дівчата в нас отримують премії.
У ПОЛІТИЦІ...
— Після завершення кар’єри ти міг піти на тренерську роботу або в бізнес. Але пішов у політику, ставши депутатом Верховної Ради. Цей крок був цілковитою несподіванкою для багатьох... Із чим він був пов’язаний?
— Не скажу, що про це мріяв давно. А передісторія така... Раніше, маючи безліч спортивних титулів — і олімпійських, і світових, і європейських, — спортсмени, зокрема я, отримували зарплату в 400 гривень. І президентську стипендію — не повірите! — 60 гривень. Це що, нормально? З урахуванням того, що в усіх сім’ї та діти. Але коли прем’єр-міністром став Віктор Янукович (у той ще, перший раз. — Авт. ) він пообіцяв нам нормальні, достойні зарплати та стипендії. Загалом відчувалося, що до спорту він небайдужий. Знав добре про всі наші проблеми, постійно на змаганнях був присутній. І незабаром — перед Афінською олімпіадою — зарплату нам підняли до 1700, а президентську стипендію призначили в розмірі 9 тисяч гривень. І спортсменам-ветеранам теж грошей додали. Тобто ми на собі відчули, що в прем’єра слова не розходяться з ділом. Така риса мені завжди імпонувала. А на майбутнє пообіцяли, що за перемогу на Олімпійських іграх спортсмен може розраховувати на 100 тисяч доларів, машину та квартиру. Це вже достойна оцінка важкої спортивної праці.
Але ось після революції екс- прем’єра почали тягати в УБОЗ, прокуратуру у зв’язку з нашими олімпійськими преміями. Обвинувачували в нецільовому використанні грошей. Виходило, що спортсмени, які відстоюють честь країни, не мали права отримувати хорошу винагороду за свою працю. Було дуже образливо. З’явилося відчуття, що спорт у країні занесли до списку занять, що не заслуговують на увагу. Отже, нехай діти прагнуть не в зали, а в підворіття, комп’ютерні клуби, клей нюхають...
Вичікувати, що станеться далі — моя хата скраю! — ми не хотіли. Зібралися з колегами та вирішили від наших грошей відмовитися. Поширили про це інформацію, і нас підтримали. У заяві підписалися видатні спортсмени — Гончаров Валера, Білоног Юра та багато інших. Ця подія мала величезний резонанс.
— І після цього дорога вивела тебе на Партію регіонів?
— Я вагаюся з відповіддю, що саме спонукало їх узяти мене в команду. Але запросили.
— Запросив особисто Янукович?
— Ні. Рішення все-таки ухвалила політрада. Пропозицію я прийняв без особливих роздумів.
— Ти перебуваєш у якомусь парламентському комітеті?
— Так, і легко можна здогадатися, в якому. У Комітеті з питань молодіжної політики, спорту, туризму та фізичної культури. Нас там осіб 15.
— Які питання насамперед збираєтеся порушувати?
— Звісно, почнемо з дітей. У країні вже практично не залишилося дитячих спортшкіл. Та й уся інша інфраструктура розвалена. Тренерами не йдуть працювати. Хто ж захоче за 400 гривень гарувати, як проклятий? А працювати з групою, у якій сотня дітей — дуже важка робота.
Проблема існує досить давно, але навколо неї спостерігається суцільне топтання на місці. Говорять, говорять, а діла немає. Так, життя сьогодні недешеве. Але є інвестори — і чимало, — які згодні були б вкладати гроші в будівництво спортивних об’єктів. Є охочі будувати ці об’єкти. Але немає можливості взяти під це землю. З цього приводу ми зараз готуємося внести відповідні зміни до законопроектів. Спробуємо також достукатися і до київського мера... Сподіваємося, він нас зрозуміє. Вже з ним можна розробити стратегію розвитку спорту в Києві. А починати треба саме зі столиці й області. Це надалі стане прикладом для інших регіонів.
— Але існує ще проблема, пов’язана з тим, що величезна частина спортивних споруд у країні використовується не за призначенням...
— Таке діється повсюдно. Нещодавно був в Одесі, де відбувся Кубок Чорного моря, заглянув у Палац спорту і жахнувся. Це не Палац спорту, а справжній ринок! Лотки, будки, гори товару... Торгівля йде повним ходом. За такої ситуації, про яке оздоровлення нації можна говорити?! Знову- таки, навколо — і на вищих рівнях — тільки й розмов, що про розвиток спорту, патріотичне виховання. Тільки справа з мертвої точки ніяк не зрушить. Але немає фізкультури — немає і здоров’я. Я переконаний, що хвора людина не може бути патріотом. Усе-таки правильна стара істина: у здоровому тілі — здоровий дух.
— Нещодавно у Верховній Раді розглядали питання з приводу підписання міжнародної Резолюції про боротьбу з допінгом... Чи справді в українському спорті застосування заборонених препаратів настільки поширене?
— Такий факт спостерігається в багатьох наших спортсменів, зокрема й олімпійських призерів, проби на допінг дали позитивний результат. Є в країні вже й лабораторія з перевірки на допінг. Тепер от Резолюція... Ми ж хочемо мати достойний вигляд у світовій спортивній спільноті. Так, цією проблемою треба займатися, оскільки безмірне застосування препаратів часто призводить до сумних наслідків для спортсменів. Просто занапащає. До речі, Україна стала 13-ою країною, яка підписала Резолюцію. Але тут є й інша сторона, про яку нечасто говорять...
— Яка саме?
— Така, що проблему допінгу часто надмірно роздувають. Річ у тім, що міжнародне антидопінгове агентство — WADA — абсолютно комерційна організація, яка прагне підпорядкувати собі все і всіх. Це ж шалений заробіток. Тому спеціально нагнітається обстановка, аж до панічної. І дії цих фахівців часом нічого, крім обурення, не викликають. Надто часто люблять будити наших спортсменів о 2-й чи 3 й годині ночі, «зривати» їх із бігових доріжок перед самим стартом — іди, мовляв, здай сечу для аналізів. Такі дії буквально психологічно ламають спортсмена, а в кінцевому результаті позбавляють його медалі. Причому, як всі ми бачимо, медалі забирають не в американців, а в росіян, українців...
Але ми не збираємося спокійно спостерігати за подібним... Уже підготували кілька проектів, які надалі, сподіваюся, дадуть змогу запобігати таким, м’яко кажучи, негарним діям по відношенню до наших спортсменів.
ДОВIДКА
Ельбрус Тедеєв народився 5 грудня 1974 року в столиці Північної Осетії — м. Орджонікідзе (нині — Владикавказ). Борець вільного стилю. Чемпіон Європи 1999 року. Чемпіон світу 1995, 1999, 2002 років. Бронзовий призер Олімпіади в Атланті (1996 рік). Олімпійський чемпіон 2004 року в Афінах. Тренер — Борис Савлохов. Закінчив Національний інститут фізичного виховання та спорту в Києві. Президент Асоціації спортивної боротьби в Україні. Одружений, має дочку.
