Перше, з чим хочеться порівняти п’єсу одеського драматурга Олександра Марданя «Листок очікування», прем’єра якої відбулася в Молодому театрі під назвою «Біла комедія», — це зі знаменитою «Варшавської мелодією» Леоніда Зоріна. Але після двадцяти хвилин вистави починаєш розуміти, що автору, який представляє, якщо вірити програмці, «нову генерацію» письменників України, не давали спокою лаври й інших знаменитих драматургів, наприклад, Оскара Уайльда...
Із зорінською «Варшавською мелодією» нову виставу, поставлену Олександром Дзекуном, споріднюють деякі перипетії нехитрого сюжету п’єси. В опусі Марданя молоді люди, які випадково зустрілися, самі того не чекаючи, пристрасно покохали одне одного, але через обставини так і не змогли з’єднати свої долі. Як зазначено у програмці, в «Білій комедії» мало не головною дійовою особою також стає Час, який безрозсудні герої, оголосивши своїм ворогом, намагаються перемогти. Молоді Костя та Віра, які піддалися в принадливій нехитрими радощами життя Ялті спокусам курортного роману, після відпочинку роз’їжджаються по домівках. Він — до дружини та доньки в Одесу, вона — до чоловіка та сина до Москви. Проте флірт, як це іноді трапляється, затягшись на десятиріччя, забажав стати великим та чистим, наскільки це в принципі можливе в умовах подружньої зради, коханням.
Герої майже щороку зустрічаються якщо не в Ялті, то в Одесі, у Стамбулі або Венеції. Він щоразу дарує їй двадцять п’ять величезних бутафорських троянд, які, мов списи, встромляє в планшет подіуму, де розігрується адюльтер, що претендує на еталон любовної лірики. Вона щоразу розповідає йому про чоловіка, який займає високу посаду в МЗС, та скаржиться на витівки розпещеного в радянській буржуазній сім’ї сина, котрий зрештою потрапляє в міліцію. Він викупляє сина коханки в органів, що відкрили на нього кримінальну справу, бере в свою фірму на роботу (комунізм закінчився, на одній шостій суші почався капіталістичний «бєспрєдєл», у якому високопоставлений чоловік Віри мало не потопив свою кар’єру), чим підтверджує, що у нього з нею всерйоз і надовго. А ще Костя грає на гітарі, виблискує дотепністю, без втоми розказує анекдоти, сипле парадоксами й афоризмами (привіт від Оскара Уайльда), серед яких зрідка трапляються й пристойні. Проте здебільшого гумор і афоризми в автора ще ті — тут вам заспівають під гітару блатний одеський фольклор і розкажуть, що «життя — брехня, а брехня — життя».
Не знаю, чи могли б витягнути цю, багату на псевдоінтелектуальні розмови та по-нарцисистськи болісне авторське самозамилування п’єсу зірки, але актори Молодого театру лише посилюють її драматургічну та змістовну недосконалість. Ще якось можна було пережити по-студентськи надривну, позбавлену елементарної органіки гру Романа Чорного та Ліліани Ребрик, які зображають молодих Костю та Віру. Але абсолютно вривається терпець, коли Наталія Кленіна, використовуючи весь арсенал найтиповіших провінційних штампів (заламування рук, фальшива протяжна мова, відсутність тієї ж органіки й елементарної логіки), протягом півтори години освідчується вже дорослішому Костянтину Володимира Кокотунова в коханні.
Щоб переконати себе та глядача в тому, що героїня не шльондра, яка вештається по чужих ліжках, що її коханням рухає невидима рука Долі, автор закохує й одружує дітей героїв, яких у фіналі грають ті ж Роман Чорний і Ліліана Ребрик. Щоб хоч якось прикрасити внутрішню пустоту та виголошені зі сцени вульгарності та банальності, режисер наряджає героїв в екзотичний, японський та індійський одяг. Але навіть і в цьому він проявляє властиву всій виставі недбалість до деталей: співаючи мантру Харе Крішна, діти Кості та Віри одягнені в оранжеві індійські вбрання, що є очевидною безглуздістю, бо колір вранішнього сонця на Сході носять ченці, котрі відмовилися від мирського життя, а чоловік, обравши сімейне життя, не має права його плюндрувати. Це, звичайно ж, дрібниці. Але саме увага до подробиць і дрібниць й вирізняє здатну любити світ і свою справу людину. А зневага до них і наполонила виставу нелюбов’ю та фальшю, від яких хочеться втікати....
