Від кінофестивалю, а особливо від кінофестивалю такого рангу, як Берлінале, завжди очікують якихсь прозрінь, що цілком закономірно. Та, як показує практика, «прозріння» трапляються нечасто. До того ж, досвідченій і пересиченій фестивальній публіці догодити не так і просто. Ось і нині в кулуарах усе частіше звучать нарікання на слабкість конкурсної програми цього року. Рейтинги, які проводяться щоденним фестивальним виданням Screen, свідчать, що жоден із фільмів основного конкурсу поки що не отримав більше трьох «зірочок» за п’ятибальною оцінною шкалою. А є картини, в оцінці яких думки експертів розходяться радикально. Наприклад, фільму «Мамонт» Лукаса Мудіссона двоє з дев’яти маститих критиків незалежного «альтернативного» Screen-журі виставили по три «зірки», а четверо взагалі не удостоїли картину «зірочок», висловивши своє неприйняття жирними чорними хрестами.
Розбагатілий спеціаліст із комп’ютерних ігор летить для підписання великого договору до країни Південно-Східної Азії, залишивши в Америці дружину й маленьку дочку. Його дружина, лікар-травматолог, велику частину часу проводить за операційним столом і на нічних чергуваннях, а дівчинку доглядає няня-філіпінка, у якої вдома лишилося двоє синів, що потребують материнської уваги. Всі герої обтяжені комплексом провини — заробляючи гроші для сім’ї, вони, по суті, обділяють своїх близьких увагою і теплом живого спілкування. Якщо так і далі буде, людство може потрапити під загрозу вимирання, «як мамонти».
Можливо, саме такий погляд на проблему викликає неприйняття картини режисера, схильного до пошуку нетривіальних художніх рішень. «Мамонта» Мудіссона звинувачують у вторинності структурної побудови, що віддалено нагадує ходульний «Вавілон» Іньяріту й більш ранню картину Хайнеке «Код невідомий». А можливо, причина відторгнення ховається значно глибше й полягає у небажанні людства дізнатися правду про свою недосконалість? Наша орієнтована на споживання цивілізація, обравши пріоритетами «купуй», «придбай», «використовуй!», доволі цинічна. Встановивши грошові еквіваленти, вона визначила ціну всьому, але при цьому не вміє відрізнити справжні цінності, дбайливо до них ставитися. По суті, найціннішого на світі за гроші не купиш — не можна купити дружбу, любов, здоров’я. Сенс життя також не можна придбати в обмін на грошові знаки. Ось і виходить трагічна ситуація: все, здавалося б, є — будинок, повний холодильник і навіть телескоп для спостереження за зірками, а щастя — немає.
Якщо замислитися над проблемою всерйоз, існує «небезпека» усвідомити всю її глибину, а що потім робити з цією безоднею, яка відкрилася, дозвольте спитати? Рятуючись від трагічної колізії, людство винайшло чимало способів ескапізмй — втечі від складних питань. Одним із основних «досягнень» культури у фазі її виснаженої знемоги став інтертеймент — тотальна розважальність.
На Берлінський фестиваль відверта «розважалка» зазвичай не потрапляє. Хоча, мабуть, і зайва філософська заглибленість, граничний концептуалізм не дуже вітаються. І все ж прибічник програмної відмови від канонів розповіді Муддісон, який створив такі фільми, як «Діра в моєму серці» та «Контейнер», був свого часу благополучно «розкручений», а тепер критики, вочевидь, не можуть пробачити режисерові перехід до виразного наративу. «Мамонт» — фабульне кіно, що розповідає просту історію про те, як люди перетворюють власне життя на такий собі «відхожий промисел», порушуючи тим самим промисел Божий.
Не надто високо оцінено в рейтингових прогнозах і фільм «Ріккі» неодноразового учасника й улюбленця Берлінале Франсуа Озона. Французький режисер спробував перетворити коротку розповідь англійського новеліста Роуза Трімейна на фантастичний сімейний фільм. «Ріккі» — майже сюрреалістична історія народження дуже незвичайної дитини у найзвичайнісінькй сім’ї, в малометражній квартирі робочої околиці.
Значно більше приголублені в попередніх оцінках репрезентанти «модних» та «екзотичних» кінематографій — іранський фільм «Про Еллі» Асгхара Фараді та «Гігант» Адріана Бінейза, створений у копродукції Уругваєм, Німеччиною, Аргентиною та Нідерландами. «Гігант» — історія закоханості сором’язливого охоронця з супермаркету до молодої прибиральниці цього ж магазину, за якою велетень веде пильне спостереження через камери стеження, довго не наважуючись на особистий контакт. Окрім того, що фільм дійсно зачаровує неквапним ритмом і внутрішніми протиріччями симпатичного героя, прихильне ставлення до картини багато в чому підігрівається її уругвайським походженням. Уругвай уперше представлений в основних кінозмаганнях Берлінале.
З уже показаних фільмів основного конкурсу на особливу увагу заслуговує дебют американського режисера Орена Мувермена «Вісник»: сержант американської армії Віллі після поранення і тривалого госпітального лікування, поновлює армійську службу в якості «скорботного вісника». Віллі та його досвідченіший напарник капітан Тоні приносять сумні звістки сім’ям загиблих солдатів. Фільм викликає щире співчуття і відгук, хоч і вибудований не дуже рівно, з явними провалами і сплесками. Картина має хороший шанс на нагороду як в основному змаганні, так і в змаганні дебютних робіт.
Ось парадокс фестивалю: фільми визнаних метрів, не виправдавши високих попередніх очікувань, поки що все більше розчаровують, тоді як дебютні роботи навпаки — вселяють надію. Втім, висновки робити зарано. Велика частина фільмів, із якими пов’язані амбіційні надії учасників конкурсу та супутніх програм, ще попереду.
Довгі черги «вболівальників» вишиковуються біля кас попереднього продажу квитків на кінопокази. Зали переповнені.
Традиційно великою популярністю користуються програми короткометражних фільмів, які, крім як на фестивалях, подивитися ніде.
7 лютого у програмі короткометражних фільмів Берлінале було показано фільм Мирослава Слабошпицького «Діагноз» — спроба зазирнути у «паралельний» світ молодіжної субкультури, замішаної на наркотиках і своєрідному «драйві» бездумного скочування по похилій площині. Оскільки цей фільм єдиний представляв Україну в рамках фестивальних змагань, зупинимося детальніше на фабулі цієї 15-хвилинної роботи. В утробі розмальованого яскравими графіті кістяка недобудованої або напівзруйнованої будівлі влаштувала своє «лежбище» групка юних наркоманів. Серед них — Таня, Петя і Коля — молоді люди, стосунки яких є таким собі «трикутником», що ось-ось трансформується в іншу драматургічну конструкцію, бо Тетяна вагітна. Під час міліцейської облави дівчина отримує травму, що провокує передчасні пологи. У лікарні з’ясовується, що і юна мама, і її дитина ВІЛ-інфіковані. Аби звільнити малюка від мук, юна матуся приймає рішення вбити немовля і доручає виконання цього страшного душогубства невинного немовляти вірогідному батькові. Жорстка драма закінчується метафорично: здійснюючи втечу з лікарняного відділення, трійця входить до ліфту, й на питання ліфтерки про те, куди прямують, відповідають цілком визначено — «вниз». У глядача навіть не виникає сумнівів, куди веде шлях наркокримінальної трійці: напевно «ліфт спускається в пекло», майже за Лагерквістом.
Жорстко, без сентиментів і особливих витребеньок, розказана історія «осередку» суспільства, про яке благополучне людство знає лише з чуток або зовсім не бажає знати, вдаватися у їхні проблеми і трагедії.
«Діагноз» — не просто фільм, герої якого приречені померти від СНІДу, це апокаліптичні картини сучасного світу, а існування персонажів у лабіринтах постіндустріальних руїн асоціюється з блуканням у світі, де моральні орієнтири зруйновані.
Фільм певною мірою діагностує тривожний симптом дітовбивств, що частішали у фільмах молодих кінематографістів України.
Представляючи свій фільм глядачам, Мирослав Слабошпицький сказав, що вважає «Діагноз» важливим для України як акт вільного висловлювання про соціальні проблеми мовою кіно.
Крім участі у змаганні короткометражних фільмів, Україна представлена на кіноринку п’ятьма картинами. Це «Мелодія для шарманки» Кіри Муратової, «Райські птахи» Романа Балаяна, «Живі» Сергія Буковського, анімаційний фільм «Пригоди бравого солдата Швейка» Ріната Газізова та Манука Депоняна, а також повнометражним дебютом Марини Кондратьєвої «Одного разу я прокинусь». Крім планових ринкових презентацій цих фільмів, Український кінофонд за підтримки міжнародного бренду Nemiroff організував 9 лютого грандіозну вечірку, на якій були присутні офіційні особи й авторитетні у світі кіно почесні гості, серед яких помітили кінорежисера Олександра Аскольдова, історика й теоретика кіно Ганса Шлегеля, голову ФІПРЕССІ Андрія Плахова, продюсера Олександра Роднянського, письменника Андрія Куркова, також були журналісти, продюсери та кінокритики з різних країн. Створенню теплої атмосфери сприяли фірмові напої Nemiroff, а також запальний музично-танцювальний супровід відомого гурту «Гайдамаки».
Для відданих шанувальників українського кіно та потенційних партнерів на офіційному стенді України в рамках Європейського кіноринку тричі (7 і 12 лютого) призначаються happy hours, тобто «години щастя» по-нашому. Це культурні, ділові й просто дружні зустрічі, під час яких можна досхочу поспілкуватися й поговорити з гостями та колегами про кіно, з усіма можливими наслідками.
