Директори багатьох театральних фестивалів приїхали до Вроцлава прямо з «Тбіліського Шоу-кейса» (виставка-продаж) вистав театрів Грузії, які напевно прикрасять фестивальні програми подальших 2—3 років. На жаль, в Україні просування театрального мистецтва на іноземний кін є питанням особистої ініціативи. З’ясувати, яка справжня причина того, що Україну ніколи ще не було представлено в програмі Вроцлавського фестивалю мені не вдалося. До речі, приємно пригадати тих, хто брав участь у фестивалі «Київ травневий» в різні роки: театр «Товариство акторів» із Бєльсько-Бяли; краківські театри «Лазня», «Дзеркало», «Просценіум»; люблінський «Провізоріум»; лодзінський «Пінноккіо»; закопанський Театр ім. С. Віткевича.
П’ятий міжнародний театральний фестиваль «Діалог-Вроцлав» святкував підсумки своєї десятирічної діяльності.
Святкував здатністю представити могутню програму, яка зібрала в переповнених залах театральну громадськість із багатьох країн світу, з усієї Польщі, усіх посвячених у таїнство театру — від студентської лави до ложі майстрів.
Іманентна складова польської вдачі — потреба робити те, чим належить пишатися.
«Діалогом» пишаються культурні інституції, влада республіканська та міська, мас-медіа та спонсори і, звичайно ж, городяни.
Моя особиста мотивація гордості за польський фестиваль полягає в торжестві значущості художнього пізнання дня сьогодення. Дня, який у магнітному полі сцени, тяжіє до прискорення думки, високого тиску ідей, розщеплений до нано-часток емоцій, який піднісся до всесвітнього служіння, стає життєнаступником усього, що було й буде з нами в усіх минулих і в усіх майбутніх часах.
У шекспірівських «Гамлеті» Вільнюського міського театру, «Королі Лірі» Вроцлавського театру «Вспулчесни», і «Балі» за Б. Брехтом Роттердамського театру «По» (Голландія) влада діагностується як вада, пороблена річ, прокляття. Вона є сутністю, живучою енергією насильства в рівній мірі над тими, хто її втілює і тими, хто змушений їй підкорятися. Світ представляється грою самодостатніх сутностей — гроші, політика, економіка. Хіба світова економічна криза не відводить людині роль сторонньої, а вже міністри, менеджери, економісти — то маски, які розіграють комедію керування для людської масовки. Постановники перших двох вистав О. Коршуновас і Ц. Граузініс разом із Е. Някрошусом, який представив «Ідіота» Ф. Достоєвського (Литовський театр «Мено Фортас») входять до так званої прекрасної шістки литовських режисерів, які активно репрезентують театр своєї країни на сценах світу. Його відрізняють, окрім недосяжної для нас цехової солідарності, такі прикмети як активна робота з предметом, дублювання тексту сценічними метафорами, неспішність, а часом навіть навмисна сповільненість перебігу дії, з докладним розглядом деталей.
Виставу на п’ять відділень із чотирма антрактами загальною тривалістю понад п’ять годин сьогодні можуть собі дозволити Аріана Мнушкіна та Еймунтас Някрошюс. Що стосується останнього, на сьогодні, шанувальники його творчості та я в тому числі, від завороженості безперервністю гри метафор перейшли до її передбачення. Так, два величезних шкіряних кофри (мало не ті ж, що в його «Вишневому саді») вгадувано перетворюються на частини пітерського розвідного мосту, а ось вирішення знаменитої сцени спалення грошей для стилістики Достоєвського видалося чужим. Немовби потопельник свій камінь пересуває ногами Рогожин до авансцени пачку з грішми. Смердяков одягає великі окуляри з червоним склом, зображає руками палюче полум’я, і дуже мила, але аж ніяк не фатальна Настасія Пилипівна, немовби дресирувальниця, розохочує стриманих чоловіків.
Заявлену попереднім фестивалем тему «Перед обличчям зла» нинішній разом із «Ідіотом» розвивають вистави «Між нами все добре» та «T.E.O.R.E.M.A.T.» (сценічний римейк фільму «Теорема» П. Пазоліні) Варшавського «ТР» театру. У них йдеться про пристрасть, що, як метелика у вогні свічки, спалює кохання. Питання лише в тому, чи існує кохання без пристрасті. У варшавській виставі три стіни будинку працюють як екрани, що мають власну роль. Скажімо, кайма блакитних панелей кухні, коли до неї входить огрядна сусідка, немов рівень води, істотно підіймається. У центрі ж подій онучка та бабуся — як два полюси життя в однакових сукнях із кісками та ідентичними реакціями, немов роки життя, випарувалися без сліду з усіма їхніми пристрастями, радощами та бідами. Герой «T.E.O.R.E.M.A.T.» — симпатичний парубок, із очевидними чеснотами: свободою почуттів і безкорисністю бажань, розбурхує всохлу чи непробуджену сексуальність мами й тата, дочки та сина, навіть служниці, — кохання ж хочеться всім. Він зникає, так само як і з’явився, немовби пристрасний порив вітру, щоправда, залишаючи після себе розбите скло й розхитані рами вікон душі.
Названі вистави підтвердили напрямок сценографічної моди: від демонстративної концептуальності минулих років до образу, який виростає з деталі, яка розгортається в дійовому ряду та знаходить свою завершеність із фінальними акордами драматичної дії. Нещодавно, під час Міжнародного театрального фестивалю «Простір Давида Боровського» ми ще раз милувалися його «березовим органом» із «Безприданниці» М. Островського в Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки. Образ, заявлений із самого початку протягом вистави демонструє багатство смислових ракурсів. Тепер, мабуть, усе почалося б із березового листка, який на просвіт являв би скрипковий ключ, а вже орган повстав би з деталей до фіналу. Листок був би напевно не бутафорський, достовірні побутові деталі набувають поетичної значущості в динаміці розвитку вистави.
Ще одна прикмета сучасного театру — спосіб спілкування акторів із глядачем, який навіть у межах однієї вистави багато разів змінюється: через люстерка гримувальних столиків, серед глядачів, понад головами, прямий діалог, існування через «четверту стіну» і, навіть, як мені здалося, за принципом супутникового зв’язку. Іноді виникало відчуття, що на спільній для глядачів і акторів емоційній орбіті зависала думка. Вона посилалася розумом, приймалася душею, відправлялася серцем... У такі моменти, нехай і не такі часті, як хотілося б, виникало почуття вселенської служби в сяючому приході Творця.
Десять років праці заради декількох хвилинок ціною більшою за всі земні багатства. Цим можна й потрібно пишатися.
