Його потужна іронія здавалася амулетом від нещастя.
На запитання про кардіограму — після першого серцевого нападу, за два тижні до біди, він відповів: «Деякі зубці мені вдалися».
Смуток і радість життя були нероздільні в Горіні. Багатозначний сум не ночував у його душі. Він був утіленням старого хасидського парадоксу, що мудра людина — людина весела.
Але як серйозно він поставився до свого божого дару! Чи божий дар якраз і проявився в масштабі намірів? «Мюнхгаузена» писала тридцятирічна людина.
Він вів за собою вгору — на ту закріплену на небесах мотузкову драбину, бо знав за всіх нас, що немає опори надійнішої.
У його чудових діалогах не було ні дещиці банальності — завжди фехтувальна гра думки, завжди удар у відповідь!
«Це не народ! — Це не народ? Це гірше за народ. Це найкращі люди міста!» І, сміючись від щастя, обертаєшся у повітряних потоках горінського парадоксу.
Його іронія була тієї вищої проби, яка, за Єжі Лецем, «відновлює зруйноване пафосом». Але й пафос був підвладний Горіну: один із небагатьох, він мав право на цей золотий словарний запас, бо його власна душа не знала інфляції.
Чи багато є людей, які були нашими кумирами в молодості й за три десятиліття жодного разу не розчарували ані словом, ані вчинком? І чи в багатьох хочеться спитати поради, коли тобі самому п’ятдесят?
Тепер уже не спитати.
Він помер у дні, коли колесо часу починало свій черговий скрипучий поворот — і знову проти годинникової стрілки. Він чув це скрипіння, але вже не встиг побачити, як нові пошляки почали нагромаджувати нові дурощі — з тим самим, описаним ним, серйозним виразом обличчя...
Почувши з телевізора (вже не пам’ятаю, від кого) про якусь федеральну вертикаль, Горін сумно усміхнувся: Росія — країна горизонтальна.
Природний смак не дозволяв йому рвати сорочку прилюдно. Трагізм буття він долав сміхом — як учили його великі попередники й співавтори. Вірний першій професії, він ставив чесний діагноз, але давав надію.
Його улюбленими словами були: «Все буде добре».
— Що смерть? — сказав він на панахиді по Зиновію Гердту. — Зійшлися атоми, розійшлися атоми — яке це має значення?
Таке безсмертя душі було для нього очевидністю. І лише людина, яка так ставилася до життя й смерті, могла написати «Мюнхгаузена» і «Свіфта».
Кожному віддячується за його вірою, й коли атоми розійшлися — Горін залишився... Його розум, його усмішка — вони тут, у кожному з нас. Усе буде добре. Ви обіцяли, Григорію Ізрайлевичу...
