Година ночі. Метро - на замку. Поділ. Мов глибоководні чудовиська, повз пролітають іномарки. Здається, машини таких розмірів удень не зустрінеш. Або на них тоді, ніби мушлі, наліплено "Москвичі", "Запорожці" та "Жигулі", котрі зникають після двадцяти чотирьох.
Хто ж тримає штурвал цих монстрів?
Голосую. Гальмує "Вольво-940". Яка рі-і-іч! За баранкою кирпатий хлопча в сорочці в клітку, котрий розповів про автомобільних мешканців чорних вод ночі усе, що знав. А заодно і про себе. Буває так, ні сіло ні впало - "откроет душу мне матрос в тельняшечке"...
Надивившись на нескінченні прилади, окутані мерехтливим зеленим світлом, я поцікавився:
-- Що вони показують?
-- П'ять ступенів регулювання, - гордо сказав шофер. - Температури повітря в салоні та нагнітання повітря.
-- І це все твоє? - Запитав я, наперед знаючи відповідь.
-- Фірми. Зарплата 160 гривень. Вожу боса. Він великий і жадібний... От я потихеньку й "грачую". За ніч виходить від семи до 170-ти гривень. Був випадок, досі приємно згадати, коли чолов'яга стольник дав. "Бери, - каже, - не жаль". За місяць натікає $400.
- А відпочивати коли?
- Я з хлопчиною працюю через день. От сьогодні я вже Києвом 300 кілометрів на спідометр намотав.
- Господарі не слідкують за лічильником?
- Якби слідкували - я тут не працював би.
- Тобі грошей вистачає?
- Поки, так. На дружину, дитину і навіть коханку.
- Собаки нема?
- Можні і завести... - засміявся він. - Мій стариган-начальник - ось як набрид. Я на нього "пашу" вже чотири роки. 160 - і баста. "Не подобається, - каже, - звільняйся. Таких як ти - повно...". Я п'ятьох напарників змінив. Сентиментальним шефа ніяк не назвеш... Проте в чомусь він має рацію: навіть зараз, уночі, за баранками - більше половини таких, як я.
- Як ти визначаєш: небезпечний пасажир чи ні?
- Ліпше, якщо це чоловік і жінка. Або одна людина. Слідкую, щоб поруч за кущами ще дві-три не ховалися... Бандитів вираховую за поголеністю. Найнебезпечніші - 18-20-річні. У найліпшому випадку, не платять. У 35 бандит може й "киданути". Один такий, коли я його привіз, каже: "Давай, синку, п'ятірку". Я відповідаю: "Та я тільки три заробив". Він зиркнув на мене уважно і виліз. А в п'ятдесят, коли солідності добрали - розплатитися для них справа гонору. Червонець - без проблем.
Якось віз одних з Березняків на Біличі... Через усе місто. Два хлопці й дівка. Мужики вийшли, ніби за грішми, а бабу в заставу залишили. Десять хвилин сиджу із "заставою", п'ятнадцять. "Вали, - кажу, - мила, звідси. Мені ще щось заробити треба...".
- А де ж ти з коханкою познайомився?
- Тут. Де ж ще? Три чверті життя тут проходить. Розговорилися, обмінялися телефонами. Я їй чесно сказав: "Дружина в мене є". За відвертість вона мене й покохала. Їй 20. Різниця у нас - 10 років. Працює секретаркою.
- Де ж ти з нею зустрічаєшся?
- У гаражі. По ресторанах не ходимо. Люди не того коло. А в гаражі фірми все є: телевізор, холодильник і диван. Комфорт люблю. Довго жмотяру-босу натякав влаштувати побут... гаража.
-- І що, не заглядають у щілинку натовпи водіїв, розсовуючи стулки воріт вимазаними у маслі руками? Народ-то цікавий.
- Ні - у нас усе розуміють. Навпаки, намагаються піти якомога далі. Завтра з ними може трапитися те ж саме...
- Яка у тебе була найважча ситуація?
- Сіла на Подолі парочка мужиків... Я таких одразу відчуваю. Вони різко: "Давай, кінь, вези, куди скажемо...". Я їх і підвіз. До міліції - вона там через квартал. "Все, - кажу, - хлопці, приїхали...".
- А гараж рядом з твоїм домом?
- То ти що! Гараж на Борщагівці, а живу я на Оболоні. Так що приїжджаєш на четверту ранку, ставиш красуню в бокс, а потім сам тачку ловиш. Якщо упреться рогом - шість, якщо ні - вісім гривень... От сьогодні на тобі й одній дівчині вже дев'ять гривень заробив. Карбованець подумки на пиво відклав... Ну поки, а то треба ще й на шампанське для коханки нашкребти...
Рвануло "Вольво-940" і зникло в потоці інших супермоделей. Після розмови ці "акули імперіалізму на колесах" ближчими стали, ріднішими. Душа в них наша - простих мужиків із Оболоні.
