Якщо вірити народній прикметі, що зустріч з весільним поїздом приносить удачу, то побувавши в неділю у Пирогово, цією самою удачею можна було запастися на кілька тижнів наперед. Щоб городяни та приїжджі могли особисто ознайомитися з тим, що нині досконально відомо лише етнографам, у Державному музеї народної архітектури і побуту відбувся «показовий виступ». Або, якщо точніше, — кілька вистав на весільну тему у виконанні фольклорних колективів. Недаремно дослідники народної творчості з повною серйозністю і відповідальністю називали весілля видом народного театру з відповідними законам жанру драматичними елементами. А супутнє в українській і російській мовах весіллю дієслово «грати» ще раз підтверджує цю думку.
Отже, гра у весілля цієї неділі була сповнена реалізму, і навіть час її проведення відповідав усім народним прикметам. У кінці вересня в українських селах дівчата вже серйозно думали про те, щоб прощатися з дівоцтвом, адже свято Покрови дівчині на порі варто було зустрічати вже з покритою хусткою головою, тобто заміжньою. Та й з огляду на календар співробітники музею не помилилися. В Україні весілля завжди грали або в суботу, або в неділю, щоб у п’ятницю запрошені жінки могли виготовити один з найважливіших весільних атрибутів — коровай.
Чітко усвідомлюючи, що у цей день в музеї під відкритим небом доведеться споглядати інсценування, практично біля кожної хати закрадалися сумніви: а раптом це життя, а не театр. Кожний з фольклорних колективів, щоб не затягувати і не втомлювати глядачів, демонстрував один з моментів, що завжди були присутні у даній побутово-релігійній драмі. Нескладно передбачити, що продемонстрував фольклорний колектив під назвою «Коровайниці». Мати нареченої разом з жіночим колективом, очевидно, найближчих родичів у сльозах виконала майже арію на тему того, що дочка «вилітає з гнізда», і що щасливі роки дівоцтва для неї безповоротно минули. У кульмінаційний момент прибуття на місце події жениха тональність дійства різко змінилася, і черговий ешелон родичів продемонстрував весільний коровай разом з маленькими шишками. Останні віддавали переважно гостям, тобто глядачам. А з великим виконувалися маніпуляції, що практикуються і зараз під час обрядів зустрічей. Подарунки молодим відрізнялися символізмом. Наприклад, виявляється, кілька століть тому в сільській місцевості не можна було уявити весілля без горіхів, інакше існувала ймовірність того, що наречена «ходитиме по чужих чоловіках», і без суниці, інакше наречений буде цікавитися чужими дружинами.
Друге інсценування зовсім уже нагадувало реальне весілля, оскільки зігране було, як мовиться, «від і до». У вокальній формі наречена разом з гостями вирішувала дилему, як же буде називати свою свекруху, під час чого родичі і батьки досить натурально пили за здоров’я молодих. Коли ж прийшов наречений з дружбами, готовий, згідно з текстом його пісні, битися за майбутню дружину на смерть, наречена, як і годиться у «весільній» драмі, сховалася (вважалося, що тоді брак буде міцним). Дружби жениха принесли з собою весільне деревце — сосну, прикрашену квітами, колоссям, стрічками. Після вистави деякі актори зізнавалися, що саме так і проходило їхнє весілля, але тільки у «реалі» наречені плакала, а актрисі на такий сумний лад налаштуватися не вдалося.
Минулої неділі вдалося побачити і «холостий постріл» сватання, тобто відмова нареченої (небажання зв’язати життя із залицяльником символізував гарбуз, який дівчина урочисто підносила парубкові). І страждання самої нареченої, коли вінок на голові їй доводилося зміняти хусткою.
Не тільки іноземців, але й українців видовище притягало. Натовп «гостей» на весіллі за чисельністю міг зрівнятися зі зйомками телепередачі «Караоке на Майдані». Щоправда, співробітники Музею поки не думають про те, щоб створити подібний регулярний екскурсійний тур для іноземців, як це робиться, наприклад, у Польщі. Там весілля-інсценування — одна з найпопулярніших екскурсій і, відповідно, непогане поповнення бюджету.
