Великий спорт є прямим відображенням серйозного дорослого життя й, подивившись на українські спортивні ігри, можна дійти аж занадто серйозних висновків. Судіть самі: за вісім років проведення національного футбольного чемпіонату склад його учасників у вищій лізі змінювався чотири рази, й сьогодні готується нова реформа. Нагадаю, що починали ми у 1992 з 20 команд, потім було 16, потім 18, потім знову 16. З цієї осені у вищій лізі 14 учасників, а скільки буде наступного року, не знає ніхто. Якщо ж говорити про нижчі ліги, то там усі реорганізації без довідкової літератури одразу й не пригадати.
І справа не в тому, що регламент змінюється, — це природний процес, бо ніщо не стоїть на місці. Біда в тому, що цей регламент змінюється безпосередньо під час чемпіонату. Тобто, починаючи сезон за одними правилами, команди не знають, за якими його закінчать. Пригадаймо дві останні футбольні весни. Торік iз турніру першої ліги знялося запорізьке «Торпедо», й це стало приводом для того, щоб за місяць до закінчення чемпіонату змінити положення про те, що «вишку» залишають два останні колективи. Були вигадані ніде не передбачені «перехідні ігри», в результаті яких «Прикарпаття» з Івано-Франківська зберегло місце серед сильніших. Нинішньої весни футбольне керівництво думало над тим, чи скорочувати вищу лігу ледь не до останніх турів. Тобто ви грайте, а ми побачимо. Які саме аргументи переважили в момент прийняття рішення скоротити вищий футбольний дивізіон до 14 учасників, зараз не згадують. Зараз усі визнають, що то була помилка. Говорять, що в результаті команди залишились без ігрової практики. Це справді так. Але ж рішення скоротити вищу лігу приймалося в інтересах головної команди країни, тобто збірної, і наших лідерів — «Динамо» та «Шахтаря», які мали грати у Лізі чемпіонів. Навіть скорочений до непристойності чемпіонат почали різати по живому вже у серпні, переносячи ігри «на потім», в результаті чого перше коло чемпіонату, яке мало завершитись ще в жовтні, триває ще й досі. Страшно подумати, що було б, якби більшість наших представників на клубній євроарені не повилітала звідти. Переносам не було б кінця. І це за чотирнадцяти учасників! Ми ще не забули, як у жовтні скаржилися на страшне перевантаження гравців тренери «Динамо» та «Шахтаря».
І ось новина. Виявляється, ігрової практики не вистачає. Щойно подих перевести не могли, а тепер подавай розширення вищої ліги! Причому не в майбутньому, а вже. Тобто нинішні учасники змагань знову не знають, скільки їх звідки вилітатиме й куди входитиме. Знову розпочалася дискусія у пресі, всі водночас прозріли й побачили те, що було чудово видно ще навесні. Цікаво, що тренери двох наших лідерів із цього приводу мовчать. Говорять інші. Ті, чиї команди з волі організаторів чемпіонату мають то грати чотири гри за десять днів, то місяць відпочивати. Чим, скажіть, завинили гравці «Кривбасу», які мусять чекати 28 листопада, аби завершити чемпіонат. Саме тоді «Шахтарю», бачте, зручно буде зіграти з криворіжцями. Той факт, що зірвано відпустки гравців, витрачені чималі кошти на підтримання в робочому стані команди та стадіону, нікого не цікавить. Точніше, не цікавив.
Нині ми переживаємо місячник довіри до провінційних команд. До них тепер прислухаються, їхні побажання обіцяють врахувати. Це все триватиме до 22 грудня, коли буде обрано нового керівника ПФЛ замість Григорія Суркіса, який влітку очолив національну федерацію футболу. Оскільки кандидатів є два, дуже важливо, на чиєму боці будуть представники провінційних футбольних клубів. Саме тому до них тепер така увага. Увага й до суддів, які теж забажали змінити затверджене положення про граничний вік українського футбольного арбітра — 45 років. Від невдячної суддівської праці, яка приносить офіційній суддівській топ-команді арбітрів-любителів по кілька тисяч доларів гонорарів на місяць, не хоче відмовлятися група впливових суддів, які досягли критичного віку. Судді теж голосуватимуть за нового керівника ПФЛ, а тому й тут правила з легкістю поміняли, збільшивши віковий ценз до 48 років. Немає, бачте, достойної зміни отримувачам високих суддівських гонорарів, від сваволі яких уже котрий рік буквально стогнуть у пресі тренери більшості українських команд.
Насправді серед пропозицій щодо реформування наших футбольних ліг є чимало слушних і аргументованих. Справді, слід твердо визначитися з кількістю команд у лігах, розробити стабільний календар, який враховував би інтереси не двох-трьох команд, а всього нашого футболу. Без цього неможливий насправді цивілізований футбольний механізм, про який нам вже не один рік розповідають серйозні функціонери. Але ж цивілізовані правила слід приймати цивілізовано. Тобто нормально реформувати можна вже наступний чемпіонат, оголосивши заздалегідь про те, хто й куди з якого місця навесні 2002 року переходитиме. Нині ж мова йде про буквально пожежні форми реорганізації.
Серйозність реформаторських намірів насправді відчувається не дуже. Бо, говорячи про упорядкування календаря, члени бюро ПФЛ одночасно міняють затверджений ще влітку календар другого кола чемпіонату, переносячи одразу три тури ближче до холодів. Мотивація — гравці збірної повинні мати ігрову практику. Цікава думка, якщо врахувати, що національна збірна складається або із футболістів, що грають за кордоном, або із гравців «Динамо» та «Шахтаря». Навіщо, запитується, командам Тернополя, Харкова, Запоріжжя, Сімферополя, Маріуполя та інших міст починати весняний футбол під снігом та дощем? До чого тут інтереси збірної? Не знаю, чи вплине чергова новація на результат національної футбольної дружини в іграх з Бiлоруссю та Уельсом, а те, що стадіони на місцях недорахуються глядачів, що будуть безнадійно зіпсовані футбольні поля — це точно.
Скоріше за все, наш футбол таки в черговий раз реформують. Але радіти щодо цього не варто нікому. Бо що заважає новообраному голові ПФЛ зібрати після свого обрання раду Ліги й оголосити, що прийняті рішення були помилковими? І запропонувати нові й нові зміни у правилах проведення наших футбольних змагань. Так воно, скоріше за все, й буде, бо в разі виходу України у фінал Кубка світу 2002 року наступний чемпіонат країни необхідно буде завершувати на місяць раніше. Хто піде проти інтересів збірної? Тому не виключено, що розширившись наступного року до 16—18 команд наша вища ліга через півроку скоротиться до 10—12. Інакше ні збірній, ні провідним клубам у єврокубках грати буде просто ніколи. Ми ж не Італія чи Іспанія, де грають у футбол цілий рік, у нас немає в запасі зимових місяців, а середину літа ми самі віддали невідомо кому, прийнявши календар «осінь— весна». Так що наш футбольний чемпіонат ще «перетрахувати і перетрахувати» як сказав би керівник братньої Білорусі.
Дуже прошу не сприймати цю статтю як спробу підриву авторитету наших футбольних керівників. Порівняно з керівниками державними, які теж ніяк не встановлять правила своєї гри, футбольні боси є просто взірцем дисциплінованості. Наш парламент, наприклад, вже скоро три роки як не може визначити, за якими правилами ми його переобиратимемо через 16 місяців, а може, і не через 16, а раніше. У футболі хоч правила самої гри незмінні. Але це вже не наша заслуга — правила гри змінює ФІФА. Якби дати це право нашим, то у вересні б у нас грали ногами, а у травні, залежно від обставин, і руками. Можна ще грати головою, однак українці це традиційно роблять погано. І не лише у футболі.
