У галереї «Ірена» відкрилася нова виставка. Вона має назву «Гуаші Анатолія Тертичного». Словосполучення всеосяжне — прояснюється й ім’я творця, що експонується, і техніка, якій він (принаймні, на нинішній виставці) віддає перевагу над всіма іншими. А те, що вибрана назва лаконічна, гранично ясна й начебто цілком невигадлива, уявляється вже частиною «авторського задуму», частиною загальної концепції.
Простіше за все назвати гуаші Анатолія Тертичного «намальованими притчами». Визначення це, що набуло останнім часом величезної популярності і, як наслідок, заяложене до банальності, тут все ж доречніше за будь-яке інше, хоча й не зовсім точне. Притча передбачає сюжет. Гуаші Анатолія Тертичного, по суті, безсюжетні. Назвати втілений ним простір-час «одвічним» також не вийде — взаємини його персонажів часто ускладнені й переускладнені нюансами й асоціаціями, що могли бути привнесені тільки сучасністю. Так, неможливо звільнитися від думки, що «Довгий дощ» і «Жінка з вуаллю» — тіні «Ста років самотності» Маркеса. До речі, самотність, безвихідна або що приховує на самому дні крихітну надію, є, схоже, улюбленою темою Анат олія Тертичного («Самотня мати», «Очікування» і навіть «Покинуті квіти»). Іноді проскочує навіть «актуальність», відсилання до зовсім нещодавнього і ще гостро пам’ятного «вчора» — принаймні, безперечна можливість і такого «прочитання» («Затемнення сонця», «Злива на полонині»). Проте загальний настрій значущості буденного, прихована символічність подій і таємна урочистість звичайних жестів — із світу притч. Загалом, правильніше було б сказати так: світ гуашей Анатолія Тертичного — це світ притчі. Або інакше: царина його творчості — це царина притчі. Той «праматеріал», з якого притчу можна (і, можливо, слід) виокремити — навіть якщо це тільки «Осінні шматки землі».
