Милуючись надзвичайно чуттєвими і позитивно настроєвими полотнами видатного закарпатського майстра пензля Василя Свалявчика, щоразу поринаю у світ свого безтурботного дитинства. Он смерекові хатки, що притулилися до стрімкого узгірка у верхньому кінці села під самим Бескидом. Здається, за мить рипнуть двері і на присінок вийде стара босорканя Іваниха. А ось Введенська церква у Розтоці, зведена ще у ХVІІ столітті без жодного цвяха. Поруч — засипане снігом верховинське село з ледь протоптаною колядниками у різдвяну ніч дорогою...
Ці фантазії є своєрідним продовженням зображеного на роботах В.Свалявчика, адже, як він сам зізнається, його улюбленими місцями, творчою лабораторією, є моя мала батьківщина — Міжгірщина, а сам художник є справжнім мистецьким оберегом патріархальної Верховини. Уродженець низинної Мукачівщини Василь Свалявчик полюбив гірські райони не лише за чудову і неповторну природу, а перш за все за доброту, відкритість і щирість місцевих жителів, серед яких у нього є багато друзів, зокрема й місцевих колег-художників, об’єднаних у творчій спілці «Карпатські кольори», які минулого року висунули митця на здобуття найвищої мистецької відзнаки України.
Учень яскравих представників закарпатської школи живопису Антона Кашшая, Гаврила Глюка, Івана Ілька, Яноша Шютєва народний художник України Василь Свалявчик, роботи якого прикрашають музейні та приватні збірки в Україні, Словаччині, Чехії, Угорщині, Німеччині, США, Китаї, Канаді, Великобританії, Австралії, Японії, Росії, Швейцарії, сьогодні на піку свого творчого злету. Він постає перед глядачем як багатогранний художник, який напрочуд вдало передає на полотні насичено-барвисту карпатську осінь з її незліченним числом багряних кольорів, ранню, ще несміливу ніжно-зелену весну, літній буйноцвіт альпійських луків. Та чи не найсильніше В. Свалявчику вдаються зимові пейзажі Карпат. Він і сам зізнається, що малювати карпатські видноколи морозного дня, коли на палітру і мольберт неквапом всідаються сніжинки — особливо драйвово. Та й роботу треба зробити якомога швидше — на верховинському морозі довго не попрацюєш...
«Малювати зиму і воду — найважче. Бо зимою треба малювати повітря, а коли пишеш прозорий карпатський потічок — треба малювати його дно. Найкращий художник — природа, вона все створила, а завдання митця — віднайти і відобразити цю красу. Я не люблю малювати картини, які пригнічують. Особливо, коли автор сам придумує трагедію чи хоче наголосити, як важко на світі жити. Не це є покликанням художника. Художник повинен створювати добрий настрій, пробуджувати позитивні емоції, а не пригнічувати душу», — каже Василь Свалявчик.
Сьогоднішні спроби нав’язати дискусію щодо самого існування закарпатської художньої школи В.Свалявчик вважає невдячною справою тих, хто у мистецтві не зумів сказати свого слова, а найсильнішим місцем цієї школи він вважає її неперервність. «Наші попередники увіковічнили неповторну красу нашого краю. Я хочу продовжити цей процес, зобразити і показати те Закарпаття, яке я застав, і передати його наступним поколінням», — каже В. Свалявчик. У цьому сенсі особливу ціну має окремий розділ творчого доробку митця — дерев’яні церкви Закарпаття. Його пензлю належать зображення древніх храмів Пилипця, Розтоки, Буківця, Гукливого, Колочави, Негрівця, Олександрівки, Сокирниці, Колодного, Ясіня, Кострина, Ужка...
У ці дні у залах Закарпатського обласного художнього музею ім. Й. Бокшая в Ужгороді триває персональна виставка Василя Свалявчика, яку митець назвав «Рідний край». Вона милуватиме око відвідувачів до особливого дня родини Свалявчиків — 14 січня — празника святого Василя. Нею художник підбиває своєрідні підсумки насиченого подіями 2016 року, у якому він відзначив своє 65-ліття та удостоївся звання народного художника України. Вдало підібрану різножанрову експозицію складають майже 90 робіт, написаних у різні роки починаючи з 1970-х і аж до сьогодні. Повірте, подивитися є на що...
