Хорів — село невелике, тут всього 70 дворів і менше, ніж чотири сотні мешканців. Сюди з Локач, від яких лише кілька кілометрів, веде не дорога — вона напівзруйнована, а напрямок серед полів та пагорбів. Однак добротних будинків, багатих обійсть тут вистачає, а місцева Онуфріївська церква — доглянута і яскрава, як Великодня писанка. Храм зберігся у своєму первозданному вигляді, не перебудовувався, не добудовувався, він жодного дня від 1870-го — часу освячення — не був закритий. Вистояв у Першу та Другу світові війни, був одним із шести храмів району, в яких правилося й у богоборчі часи.
Усередині церквиця просто вражає єдиною кольоровою гамою і тим, з якою любов’ю, добротно тут усе зроблено. Це й оригінальні панелі техніки «малахіт», що їх настоятель отець Яків Муляр набачив в одній волинській церквиці — він багато їздив, шукаючи деталі, які зробили б його храм не схожим на інші. Це й розписи, зокрема зображення над іконостасом Києво-Печерського образу Богородиці зі святими Антонієм і Феодосієм Печерськими: у жодній із ближніх чи дальніх церков такого точно немає. Загалом розписи, все внутрішнє оздоблення з орнаментами дивовижної краси є підтвердженням того, що віра несе радість Воскресіння. Село Хорів невелике, а запросило для свого храму кращих майстрів: зокрема Ігоря Івашка із Горохова, котрий навчався у знаменитого Олександра Корецького. Частину розписів виконав настоятель Мервинського храму (Берестечківське благочиння Волинської єпархії УПЦ) отець Павло Кліцук, з яким отець Яків навчався в духовній семінарії.
У Хорівській церквиці, як мало де, органічно поєдналися сучасність і старовина. Ремонти робили, але старих дерев’яних вікон не викинули, і вони органічно пасують до старих стін. Отець Яків не допустив, аби були перемальовані чи домальовані ті старі ікони, які дійшли до нього в автентичному вигляді. Бо перемальовано тут, на жаль, чимало, невідомо — ким, коли і навіщо. Найперше — іконостас, який у такій старовинній церкві мав би бути цікавим. Священик каже, що наразі простій сільській парафії не під силу фінансові витрати на реставрацію іконостасу. Хоча дуже хотілося б побачити, які лики святих приховуються під давніми нашаруваннями фарби. Адже цей іконостас — з іншої хорівської церкви, її давно немає, а вона була старішою ще за Онуфріївську...
Хорівський храм має свою реліквію: запрестольний вівтар, який намалював Іов Кондзелевич, іконописець, котрого називають найяскравішою постаттю в історії українського живопису XVII — XVIII століть. Оскільки вівтар — запрестольний, жінки можуть побачити його лише здаля, що ми з Тетяною ЄЛІСЄЄВОЮ, завідувачем Музею волинської ікони, і зробили, перебуваючи в Хорові. Але є описи, виконані фахівцями музею, є фотознімки кожного клейма на іконостасі. «Первісно вівтар був призначений для ікони святого Миколая, про що свідчить зображення Нікейського чуда у великому клеймі над іконою: Богородиця та Ісус Христос тримають в руках не тільки омофор і Євангеліє, а й митру, якою увінчують центральний образ, — каже Тетяна Єлісєєва. — Житійні сцени включають «Хрещення святого Миколая», «З’явлення царю Костянтину», «З’явлення трьом мужам у темниці» та «Похорон святого Миколая.» Ще одне клеймо присвячене Об’явленню Христа святому Петрові Александрійському, зображення якого бачимо у клеймі на внутрішній рамі вівтаря».
Та найголовніше, що вівтар є парним до вівтаря для чудотворної Богородичної ікони церкви Різдва Богородиці Загорівського монастиря на Волині (нині ця друга частина зберігається в музеї у Львові). Шкода, але й зображення на деяких клеймах хорівського запрестольного іконостасу також замальовані пізнішими «майстрами»... Тому, з одного боку, шкода, що ця унікальна річ (XVII століття) міститься у простому, так би мовити, сільському храмі. Будь-який музей, каже Тетяна Єлісєєва, мав би за честь отримати цей іконостас для своєї експозиції. Такі речі в Україні є власністю держави, вони на обліку, це не музейний, але державний фонд України. У західних країнах такі речі рішенням держави вилучаються з храмів і передаються до музеїв, бо це пам’ятки духовної культури, історії мистецтва. Хорівський «діамант», вважають фахівці, потрібно було б реставрувати, можливо, навіть передати сільському храму інший іконостас, новий. Але до цього в нашій державі зазвичай не доходять руки.
