На яких ще «військових маневрах» можна змагатися, перетягуючи через річку бочку пива?! Вважати найсерйознішою військовою доблестю вміння жартувати й радіти життю? А вихід із складних життєвих ситуацій завжди знайдеться, бо «ніколи так не було, щоб хоч якось, та було».
Гумор — це завжди трошки захист від долі й наступ на неї. У сьогоднішньому світі, як і в усі часи, погодьтеся, не знайти кращого захисту від прикрощів. І не треба вважати таких людей легковажними, вони — мудреці. Це як майстерно треба ставитися до життя, щоб ініціювати створення подібного товариства?! До речі, як вважає заступник голови Перемишльського товариства шанувальників Швейка Адам Смук, і ідея Євросоюзу спала на думку аж ніяк не політикам, це Гашек багато років тому вніс вустами Швейка в громадську свідомість подібну абсолютно природну ідею. Не дарма шанувальники Швейка активно множаться в усьому світі. І, затверджуючи своє веселе мислення, встановлюють пам’ятники в європейських містах — у Словаччині, Чехії, Угорщині й навіть в Україні. У Львові Швейк біля «Віденьської кав’ярні» сидить з кухлем пива в одній руці й люлькою в другій, і можна, якщо хочеш, підсісти за його столик. У цьому місті взагалі з трепетом ставляться до Швейка, навіть вирішили організувати туристичний маршрут, промаркірувати його й возити по маленьких навколишніх містах шанувальників Швейка. Злі язики, інакше не скажеш, стверджують, що до Львова нога бравого вояка не ступала, зате в Старому Самборі, Сокалі, Хирові він побував. У Хирові його арештували — за легковажне перевдягання у форму російського солдата, й етапували до Перемишля, де йому довелося посидіти в буцегарні. А відсутність пам’ятника Швейку в Перемишлі багато людей вважають справжнісіньким непорозумінням і вирішили його виправити. Товариство збирає пожертвування й кольорові метали, щоб встановити найважчий пам’ятник Швейку у світі — 1200 кілограмів. Звісно, порівняно з іншими монументами це не грандіозна споруда, але ж і сам Швейк був маленькою, комічною людиною, в якій, утім, стільки загадки. Ніхто так і не зрозумів, коли він дійсно був наївно-безрозсудним, а коли лише клаїв дурня. Але тоді навіщо? Діагноз лікарів «природжений кретинизм і повне розумове отупіння» був йому на руку — можна вдосталь тішитися над дурістю й недосконалістю світу. У цьому Швейк —точнісінько Гашек, який постійно вигадував неймовірні історії про себе й своїх знайомих, усе життя містифікував. Причому він у цьому досяг такого успіху, так довго переплутував дійсність і вигадки, так усіх привчив до розіграшів, що коли дійсно помер, у тихому містечку Ліпниці у віці 40 років, друзі навіть не приїхали на його похорон, бо думали, що це знову розіграш…
Одного разу на території, зайнятій білими, він прикинувся недоумкуватим від народження сином німецького колоніста з Середньої Азії, який загубився у вихорі Громадянської війни. (Гашек на якийсь час захопився ідеями більшовизму, жив у Росії, але дуже боявся методів досягнення «загального благоденства».) Є версія, що його тоді все-таки впізнав солдат на ім’я Йозеф Швейк, який товаришував з ним іще в Празі, але не видав письменника. Хто знає, можливо, на знак подяки Ярослав Гашек і назвав свого героя Швейком.
Але найвищою досконалiстю все-таки вважається організація «Партії помірного прогресу в рамках закону», покликана висміяти австрійські порядки, що обмежують свободу політичної діяльності й агітації. Все виглядало настільки реалістично, що маніфест «партії» підписали досить серйозні особи. Своє глузування Гашек маскував під вірнопідданським ідіотизмом. Як інакше можна говорити що хочеш і не викликати на себе смертельного вогню? Хоча мені завжди було цікаво: епатувати публіку — це виявляти до неї неповагу чи, сміючись над собою, все-таки виявляти зацікавленість «громадською думкою»? Напевно, в кожного по-своєму, однак сенс Гашеківського епатажу — в прагненні зробити людей кращими. До того ж, коли він сміявся, в нього часто щеміло серце. Як того дня, коли йому ніде було ночувати — що вдiєш, бездомность була майже постійним супутником його життя, й він безцеремонно напрошувався на нічліг до одного свого знайомого. Та так активно, що знайомий щодуху побіг від нього. Гашек навздогін почав кричати: «Тримайте злодія!» І чоловіка дійсно заарештували. (Чи це також лише байка?) Але все-таки, де ж у ту ніч знайшов собі притулок Гашек?
Сьогодні ми можемо сміливо сказати, що притулок собі письменник знайшов не лише в серцях шанувальників бравого вояка Швейка, з якими довелося познайомитися в польському місті Нароль на фестивалі «Галицький ярмарок — 2004». До речі, одна з учасниць жіночого легіону приїхала з Голландії. Ева Ратх-Камінська на кожні «великі маневри» приїжджає власним коштом: друзів підтримати й себе підживити цілющими соками особливого ставлення до світу.
…Коли соратники, шанувальники Швейка в мундирах австро-угорської армії, подмухуючи люльками, а подеколи й з кухолем пива в руці, крокують вулицями європейських міст, навколо створюється дивна атмосфера веселощів і доброти, до них приєднується безліч людей, щоправда, не всі, на жаль, читали Гашека, але його доленосну філософію — відсутність смутку в найнесподіваніших життєвих обставинах, розділяють мільйони.
