У Сочі закінчився 15-й Російський та 11-й Міжнародний кінофестиваль «Кінотавр».
Головний приз «Золоту троянду» журі конкурсу Російського фестивалю під головуванням засновника «Кінотавра» Марка Рудінштейна присудило, як і прогнозували численні критики, картині «Водій для Віри» режисера Павла Чухрая, а фільм режисера Валерія Тодоровського «Мій зведений брат Франкенштейн» удостоївся гран прі та президентського призу, повідомляє агентство ІТАР-ТАРС.
Нагороду за кращу жіночу роль отримала актриса Поліна Агуреєва, яка зіграла у фільмі «Довге прощання» Сергія Урсуляка, а кращим виконавцем чоловічої ролі став Олександр Абдулов, який зіграв роль у картині Сергія Соловйова «Про любов». Кращим дебютом визнано стрічку «Шиза» режисера Гульшад Омарової.
Журі конкурсу Міжнародного фестивалю під головуванням іранського режисера Джафара Панахі віддало «Золоту троянду» польському режисеру і продюсеру Анджею Якимовському за стрічку «Закрий очі». Австрійці Олександрі Юста, яка зіграла у картині «Боротьба», присуджено нагороду за кращу жіночу роль, а датчанин Мадс Міккелсен за роботу у фільмі «М’ясники у зеленому» удостоївся призу за кращу чоловічу роль. Спеціальний приз дістався угорському режисеру Анталу Німроду за кінострічку «Контроль».
І хоча Ігоря Петренка, який зіграв того самого водія для Віри, призом журі не відзначено, але це не заважає йому бути одним iз найбільш помітних молодих акторів Росії.
Після «Зірки» Миколи Лебедєва актор Ігор Петренко заслужив звання «Відкриття року» за версією російської академії «Ніка», народне визнання й образливе прізвисько «російський Том Круз». Потім була головна роль у «Кармен» Олександра Хвана. Після сочинської прем’єри на кінофестивалі «Кінотавр» фільму Павла Чухрая «Водій для Віри», де Ігор зіграв одну з головних ролей разом із Богданом Ступкою, актор (до речі, він не родич, а однофамілець знаменитого Олексія Петренка), схоже, впевнено ввійшов до переліку перших зірок російського кіно. Пропонуємо вашій увазі фрагменти його інтерв’ю, опублікованого на сайті www.izvestia.ru.
— У фільмі вам доводилося самостійно виконувати трюки, входити до палаючого гаража, бігати зі справжньою дитиною берегом моря. Це було складно?
— Ні. Акторські сцени мені давалися важче. Можливо, це моє спортивне дитинство вплинуло — я серйозно займався гімнастикою, іншими видами спорту. Формувався більше в цьому напрямі, ніж у якихось інтелектуальніших, тонших моментах життя. Що стосується фізичних навантажень і трюків, то мені вони приносять дитяче задоволення. Не замислюючись, стрибаю у вогонь і почуваюся як риба у воді.
— Ваш герой усе-таки кар’єрист чи він зближується з донькою генерала не тільки з корисливих міркувань?
— За вдачею Вітя не кар’єрист — для цього він дуже простий і наївний. Він вирішив стати кар’єристом і гнути свою лінію — до генеральських погонів. Коли життя ставить його перед вибором (а це було в картині кілька разів), він здійснює вчинки, не замислюючись про наслідки, — кар’єрист так би не вчинив.
— На екрані ми бачимо типовий зразок класового суспільства: Віра — еліта, Віктор — обслуга. Ви вважаєте, що такий мезальянс був життєздатний?
— Якби в них окремо все було чудово, їхні стосунки не склалися б. Тут страждання, біль, проблеми стирають усі рамки, умовності. Співпереживання одне одному знищило ієрархію.
— Вам, як сину військового, часто доводилося стикатися з ієрархічною системою?
— Звичайно, і тепер доводиться. Чим більше я працюю в цій професії, тим більше бачу випадків нерівності — життя зіштовхує з найрізноманітнішими людьми. Я бачу «аристократів», які зневажливо ставляться до «робітників»... Бачу, як «робітники» вибиваються в «аристократи». Але через свою професію я існую поза цією ієрархією. На мій погляд, артист, творча людина не може зарахувати себе до якоїсь касти. Він завжди поза цим. Ми, клоуни, не поділяємося на розряди.
— Два ваші головні фільми — «Зірка» та «Водій для Віри» — це ностальгічне ретро. Дія відбувається то під час війни, то в шістдесяті роки. Чому ви рухаєтеся саме в цьому напрямі?
— Не я вибирав, мені так пощастило. Для мене набагато цікавіший той час (про який я знаю дуже мало), ніж сучасність. Борис Грачевський учора сказав, що якби зараз народився Пушкін, його би просто не помітили. Мені здається, що тоді — до інтернету, розвитку техніки, телебачення — людина більше належала собі. І мала більше значення. Сьогодні ми раби речей, які нас оточують.
— На мій погляд, ви ідеалізуєте минуле.
— Ні, я чудово розумію, що й у минулому були якісь мінуси, які нас, на щастя, не зачепили. Але мені здається, люди були ціліснішими. Мені здається, вони більше думали про щось справжнє. Тепер свідомість людини захаращена силою-силенною мотлоху. Дуже складно в цьому не загубитися.
— Вам не здається, що режисери пропонують вам такі ролі через вашу «правильну» зовнішність?
— Можливо... А може, мені просто щастить, що мене затверджують на серйозні картини. «Зірка», наприклад, для мене дуже важливе кіно, хоч би тому, що цей фільм — як сторінка підручника, за нею навчатиметься покоління, яке нічого не знає про той час. Ми зробили ілюстрацію історії.
— Чому, на вашу думку, більшість сьогоднішніх картин, що відбулися, — це ретро, а фільми про сучасність майже усі невдалі?
— Реальність розпиляна, відсутня якась цілісність. Усі кажуть про те, що так, кохання, дружба важливі. Зупинилися, покурили, поговорили про це та далі побігли — до заробляння грошей, до особистого облаштування. Швидше за все, це просто такий момент перелому. Напевно, все формується заново, з нуля. Ніхто одразу не назве героя нашого часу. Тому що його немає, і ніхто не знає, яким він повинен бути. Немає жодної конкретики, будь-яка конкретика зараз може завести в глухий кут. Час примушує людей бути гнучкими, через це немає якогось стержня. Багатьох ламає. Люди цілісні практично не в змозі вижити. Мій батько, наприклад. Він настільки пряма людина, настільки вимогливий до себе та до оточуючих, що в нього практично ні з ким не складаються взаємовідносини. Він відслужив, тепер на пенсії. Він не уловлює, не відчуває часу. Таким людям нині дуже складно.
ДОВІДКА «Дня»
Дія картини Павла Чухрая (він же — автор сценарію) розгортається в 1962 році в Криму. Генерал (Богдан Ступка) приводить до своєї резиденції нового шофера Вітю (Віктор Петренко), солдата та колишнього вихованця дитбудинку. Одна з причин — бажання одружити його зі своєю донькою-кривоніжкою, щоб уникнути сімейного безчестя, оскільки вона завагітніла невідомо від кого. І Віра не проти, і Віктор не особливо впирається, оскільки цей шлюб явно сприятливо позначиться на кар’єрі. Проте далі історія розгортається зовсім за іншим і досить трагічним сценарієм...
