Ще Аристотель понад дві тисячі років тому в трактаті «Поетика» писав про те, що мистецтво не повинне й не може лише «дзеркально відображати» реальне життя, а покликане змінювати його за законами істини, добра та краси. Ця думка, без сумніву, залишається повною мірою справедливою й актуальною й у наші дні. Але слід зробити вельми істотне застереження: не довго живе витвір мистецтва, навіть майстерно, професіонально «зроблений», якщо він відступає від етичної та історичної правди.
Це стосується й мистецтва кіно, зокрема, кіно історичного. Саме цей дуже цікавий і популярний у всі часи жанр останніми роками посилено використовується (хочеться сказати жорсткіше й точніше: експлуатується) фахівцями історико-патріотичної творчості. Причому особливого успіху на цьому поприщі досягли російські кінематографісти; треба додати, що творчість подібного плану активно, цілеспрямовано й настійливо підтримується в Російській Федерації на державному рівні. Часу, коштів і енергії не шкодують — очевидно, авторитарна, неоімперська Росія, що «підіймається з колін», гостро потребує ідеологічного підживлення (з далеким прицілом!) своїх швидко зростаючих, дедалі агресивніших амбіцій.
Чи варто дивуватися, що історичне кіно, поставлене на службу націоналістично орієнтованій політиці (причому незрівнянно більшою мірою, ніж такі знамениті західні стрічки, як «Хоробре серце» з Мелом Гибсоном — хоча цей фільм, безумовно, стимулює почуття шотландського патріотизму — чи «Гладіатор» з Расселом Кроу), дає нам вражаючі зразки квазіпатриотичної міфотворчості, яка вимагає, щоб події, герої та явища минулого з’являлися перед нами в «очищеному», ретельно відредагованому відповідно до великодержавного канону вигляді. Переконливий приклад — новий двохсерійний історичний блокбастер «Адмірал» (режисер Андрій Кравчук, у головних ролях «зірки»: Костянтин Хабенський, Ліза Боярська, Сергій Безруков), присвячений долі Верховного Правителя Росії та лідера білого руху в 1918—1919 рр. Олександра Васильовича Колчака.
Скажемо відразу: автор цих рядків, не будучи професійним кінокритиком, не ставить і не може ставити перед собою завдання аналізувати «Адмірала» з погляду його відповідності принципам кіноестетики. Мова в нас піде про історичну достовірність пропонованого образу Колчака-лицаря без страху й догани, мужнього патріота Росії, далекоглядного державного мужа, гідного бути на чолі відроджуваної ним Російської держави, який, проте, зазнає поразки виключно внаслідок ланцюга зрад (білочехів, союзного французького генерала Жаннена, англійців, навіть частини власної охорони, і як «вінець усього» — І Українського полку, який у критичний момент переходить на бік червоних; очевидно, кінематографічний патріотизм у сучасній Росії вже немислимий без таких «шедеврів» українофобії!). Іншими словами, яким був реальний (а не іконописний, як у фільмі) адмірал Колчак і в чому ж причина того, що він не привів очолювану ним білу Росію до перемоги?
Звернімося до документів. Ось що записав у щоденнику барон Будберг, військовий радник адмірала, вельми близька до нього людина, яка деякий час навіть обіймав посаду військового міністра в його уряді: «Рік тому населення бачило в нас рятівників від тяжкого комісарського полону, а нині воно нас (колчаківців. — І. С.) ненавидить так само, як ненавиділо комісарів, якщо не більше, і що ще гірше за ненависть, воно нам вже не вірить, від нас не чекає нічого доброго. Весь тил — в пожежі дрібних і великих повстань: і більшовицьких, і чисто анархістських (проти всякої влади), і чисто розбійницьких, зупинити які силою ми вже, очевидно, не в змозі... Неприємно дивитися на величезну мапу, яка висить у моєму кабінеті, на якій офіцер наносить червоними крапками пункти і райони повстань у нашому тилу; цей висип робиться все густішим і густішим, а разом із тим все слабшою стає надія справитися з цією хворобою...» Ці нотатки датовано 26 серпня 1919 року; а ось запис Будберга трохи більш ранній, від 7 липня того ж року: «Не щастить адміралові в частині найближчого антуражу; він взяв до себе особистим ад’ютантом ротмістра Князєва, який вражає гуляючий Омськ (тоді — резиденція колчаківського уряду. — І. С.) своїми п’яними неподобствами і дозволяє собі різні розпорядження ім’ям адмірала...»
Ну, добре, скаже читач, це погляд барона Будберга. А якою ж була політична платформа самого Колчака? Такою ж, як у генерала Денікіна (до речі, саме його, напередодні свого арешту й загибелі, 4 січня 1920 року, адмірал призначив новим Верховним Правителем Росії замість себе): «єдина і неподільна Росія» (обов’язково включаючи Україну, Кавказ, Середню Азію; незалежність Польщі, Фінляндії і країн Балтії Колчак був змушений формально «визнати» під натиском держав Антанти 1919 року; останні ж, своєю чергою, визнали уряд Колчака, який прийшов до влади після військового перевороту, розгону Омської Директорії в листопаді 1918 року, «законним представником російського народу»). Відомо, як жорстоко придушували денікінці, які вдерлися до Києва наприкінці серпня 1919 року, український національний рух. Які в нас підстави вважати, що Колчак, однодумець Денікіна, діяв би на Україні інакше, опинись він на нашій землі? І заради чого українці, які служили в Сибіру в частинах Колчака і які почали вже усвідомлювати, що вони українці, повинні були гинути за чужу для них справу?
Причиною поразки Колчака була не тотальна «зрада» його союзників і його оточення, а той простий факт, що більшість російського народу Уралу і Сибіру (селяни!) побачили, що режим адмірала не дасть їм землі і волі, а, навпаки, все більш схильний повертати землю та відібрану власність колишнім власникам — поміщикам. І повірили обіцянкам більшовиків. І гірко, страшенно самі себе ошукали... Але в фільмі про це, зрозуміло, жодного слова — адже потрібно зберегти в чистоті «іконописний» образ Колчака!
Підбиваючи підсумок, скажемо: фільм «Адмірал» знято на найвищому ідейно-пропагандистському та технічному рівні, на рівні кращих голівудських зразків. Але для чого нам, українцям, така неприкрита проімперська пропаганда? Для того, щоб відчути «спорідненість» та «історичну спадкоємність» щодо держави, якій так ревно служив Колчак? Я далекий від закликів запровадити цензуру й заборонити показ у нас подібних фільмів; але той факт, що в нас немає кінотворів такого масштабу (не скажу: такої тенденційності!), свідчить лише про одне: річ не в тому, що бракує талантів, а в тому, що політичний клас України не вважає справу воскресіння нашої національної пам’яті завданням першорядної державної важливості. На відміну від Росії...
