Офіційне його закриття, щоправда, було оголошене на виставі франківців «Тев’е-Тевель» за Шоломом Алейхемом. Проте включення класичної вже вистави Сергія Данченка і Данила Лідера до афіші фестивалю мало швидше символічне, ніж практичне значення.
Практична ж користь від складеної Сергієм Проскурнею програми полягала передусім в тому, що київська публіка протягом місяця мала можливість відвідувати вистави периферійних українських театрів, більшості з яких на столичну сцену в недалекому майбутньому потрапити не вдалося б. І хоча картина провінційного театрального життя бути повною не могла (в Київ везли кращі, на погляд директора «Березілля», вистави), столичні критики мали можливість поставити певний діагноз стану сучасної вітчизняної режисури. Бо саме режисерам, які є лідерами нинішнього театрального процесу, і було присвячено нинішній фестиваль.
Володимиру Магару, у якого театр закладено в генах, не бути лідером навіть якось негоже. Його батько Володимир Герасимович Магар, народний артист СРСР, заснував і понад 35 років очолював Запорізький театр ім. Щорса, його ім’ям названа одна з вулиць Запоріжжя. Актрисою була і його мати, народна артистка України Світлана Федорівна Рунцова, що зіграла роль графині в «Плодах просвещения» Л. Толстого, — першій виставі, поставленій Магаром у Севастополі десять років тому, після його повернення з Москви, де, крім іншого, він сім років працював у Марка Захарова. І прирік себе на те, що найбільш скрупульозні, критично настроєні театрали вишукуватимуть в його виставах захаровські сліди. Але найбільш доброзичлива публіка, якій все одно, хто у кого чого навчився, хто у кого що запозичив, завжди відчуватиме вдячність режисеру за уміння створити на сцені атмосферу яскравого свята, театральної гри, що долає маловтішні обставини життя і внутрішні конфлікти. Без витівок режисер поставив «Сiрано де Бержерак» — казку для дорослих, яка має нагадати їм, що почуття жертовного кохання, яке народилося в душі, хай навіть нерозділеного через величезний ніс або іншу недосконалість тлінного тіла, дорожче за володіння тілесною чарівністю об’єкта цього кохання. У сцені, коли з Сірано, немов вода з Ніагарського водоспаду, скидаються на наші вуха чудові поетичні освідчення в коханні, що недорікуватий красень Крістіан видає за свої, Магар відправляє останнього на балкон, до Роксани. Тоді, коли закохані намагаються вгамувати поцілунками і обіймами любовну лихоманку, яка давно їх мучить, Сірано на авансцені продовжує декламувати щойно народжені вірші. Не знаю, що переживали при цьому інші глядачі, але особисто мені поет був набагато цікавий, ніж пара, що обнімається на балконі. Дух Сірано, що вивільнився з оков ревнощів і плотських бажань, з’явився у своїй красі і перевазі над тілесним коханням Роксани і Крістіана.
Щоб вивільнити дух акторів від побутових подробиць, що обтяжують його, Магар, разом з художником Борисом Бланком, запропонували їм зіграти лермантовський «Маскарад» в порожньому просторі сцени, що час від часу заповнюється лише люстрами, котрі опускаються. Місце для святкової театральності знайшлося і в цьому трагічному сюжеті про російського Отелло — Євгена Арбеніна, чоловічий егоїзм якого витіснив кохання до жінки, що стала сенсом його життя. Проте «Маскарад» виявив мало чи не головну колізію існування режисерів у сучасному українському театрі. Далеко не завжди актори спроможні наповнити довірені їм ролі адекватним загальному задуму постановки змістом, через що режисери стають більш схожими на факірів, ніж на «інженерів людських душ». Лише для того, щоб діагностувати цю хворобу вітчизняного театру, варто було відвідувати протягом жовтня фестивальні вистави нинішнього «Березілля».
