Напередодні вихідних у столичному Музеї українського народного декоративного мистецтва відбувся театралізований модельний показ «Свято йде!» Треба сказати, що цей музей часто відгукується на цікаві ініціативи (згадати хоча б вечорниці Олега Скрипки) й представлені унікальні експонати, як і колись, стають учасниками живого українського життя. А зараз музейні працівники реалізовують програму «Антикризова весна», що проходить під гаслом: «Криза — не причина для смутку, а стимул до творчості!» Вона має на меті — розкрити творчий потенціал відвідувачів, дати їм можливість набути певні практичні навички, що дозволять або зекономити кошти, або по-новому застосувати наявні знання. Для цього проводитимуться майстер-класи із виготовлення жіночих прикрас, ляльок-мотанок, флористичних листівок, писанкарства...
Стартувала програма із згаданого показу. Було представлено стилізоване вбрання з яскравими етно-елементами, язичницькими мотивами і футуристичними віяннями, що нагадують почерк геніальної Марії Приймаченко. Зокрема, у деяких художніх костюмах просто вгадувалися її картини — відомі «Гороховий звір» і «Леву треба було річку перейти й ноги не замочить». Творчість художниці стала одним із джерел натхнення для авторів колекції — студентів Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва та дизайну ім. Михайла Бойчука. «У рамках навчальної програми перед нами стоїть завдання — створення художнього костюму, — говорить викладач кафедри художнього текстилю та моделювання костюму Наталія Дяченко-Забашта. — За кілька останніх років назбиралося чимало цікавих експонатів, які можна демонструвати широкій публіці. От ми й відважилися. Тема колекції — зустріч зими з весною. У роботі над нею ми занурилися в українську обрядовість та міфологію. Українська обрядовість та міфологія — імпульси з минулого, спалахи згадок про наших попередників, які свого часу стільки створили! Колись кожна хата була музеєм. Більше того, це ще була школа — поетична, музична, декоративних мистецтв, ремісницька... Також зверталися й до творчості Марії Приймаченко. Очевидно, найбільш вражають її кольорові контрасти, поєднані так гармонійно. У картинах художниці відчувається доброта. Однак вона доволі колюча. Вона захищається. Це для того, щоб вижити в сучасному світі».
А практичне втілення виглядало так: простий елегантний крій, натуральні тканини (льон, бавовна, шовк, віскоза), розпис по тканині, клаптикове шитво, колажі... Як декорації — давні символи (сонце, півмісяць...) Аксесуари — намітки, головні убори у вигляді голови кози (очевидно, таку козу Маланка водила), ткані сумки через плече... Як результат, образи, що нагадують княгинь і княжичів, дівчину-весну, Мавку з «Лісової пісні», Марічку з «Тіней забутих предків», диво-птахів і диво-рослин з дитячих снів...
«Оригінальні костюми з етномотивами, — ділиться враженнями Любов Плазовська, доцент кафедри образотворчого мистецтва Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. — Фактично, показ — спосіб підтримати й передати народну традицію. Це важливо — знайти міру функціонування традиції у сучасному суспільстві так, щоб вона була доречною, цікавою, актуальною. Прикро, звичайно, що у наших школах не викладається мистецтво. Чомусь у Японії усі дванадцять років вивчають малярство, скульптуру, музику... Тому то й потім вони так тонко колір відчувають, і загалом у них — прогрес. А у нас виходить, що можна так і все життя прожити, розрізняючи лише світле й темне. Очевидно, що для функціонування української традиції в українському суспільстві потрібна увага передусім з боку держави».
За словами Наталії Дяченко-Забашти, започатковано також проект реконструкції одягових комплексів. Ясна річ, вишивання, ткацтво, тканини не можуть зберігатися сотні років, тому найцінніші речі потребують поновлення і реставрації.
