Є люди, які піддаються стадному рефлексу і радше розчиняться в натовпі, аніж покажуть своє справжнє обличчя. Їм до вподоби не задумуватися про те, як одягатися, що їсти, чим займатися, а просто подивитися на сусіда і зробити так само... Хіба що трохи краще. А є і такі, що мають власну думку та власний неповторний смак і не переймаються тим, що думають інші. Одним із таких людей є британець Френк Мак Говерн, директор школи Oxford Klass у Києві, який не тільки тішить свій смак неординарними фільмами, а й примудрився долучити до свого захоплення багатьох інших. Він відкрив кіноклуб, щоб показувати свої улюблені фільми, і назвав його просто Cinema Club (Кіноклуб). У його школі з’явилося те, що ми звикли називати «клубом за інтересами», — такий собі закритий клуб, двері якого насправді відкриті для всіх, але не кожен зрозуміє з невеличкої афіші при вході, що всередині на нього чекають справжні шедеври світового кіномистецтва. Так і я прийшла до Cinema Club минулого четверга, прочитавши назву фільму, яку побачила вперше, і не очікувала нічого видатного, просто захотіла згадати англійську мову...
Це був фільм «Ніч мисливця», знятий 1955 року. Перед показом Френк зробив передмову, у якій коротко розповів про фільм. Це було не те, що ми звикли чути з рекламних роликів про сучасні касові фільми. Режисер стрічки Чарльз Роттен був актором, а цей фільм став його першим і єдиним, у якому він виступив і в ролі режисера. Він не приніс Чарльзу грошей і не отримав популярності — повне фіаско. Але з часом «Ніч мисливця» внесли до десятки найкращих американських фільмів. І навіть французи, які люблять лише французькі фільми, визнали цей фільм одним із 30-ти найкращих фільмів за всю історію кінематографу. За жанром це фільм жахів, хоча після вже звичних спецефектів, якими забруднено більшість сучасних фільмів, страшно зовсім не було. Сюжет —про злочинця, який у в’язниці зустрічає свого друга, що вкрав гроші в банку і сховав так, щоб їх ніхто не знайшов. Після такого зізнання псевдодруг вирішує знайти гроші свого товариша будь-яким шляхом. Дійшов навіть до того, що одружився з колишньою дружиною того друга і став батьком його дітей. І як же він здивувався, коли під кінець фільму виявилося, що гроші було заховано в речі, яку він бачив щодня, — у доньчиній ляльці.
Отже, сучасникам режисера Чарльза Роттена такий стиль, нетиповий для американського кіно, не сподобався. Але найкращий суддя — це час. І з часом «Ніч мисливця» стала на одну полицю з найкращими фільмами ХХ століття.
Відвідавши будь-яку подію, кожен хоче поділитися враженнями. Після фільму в Cinema Club було обговорення англійською мовою за склянкою англійського чаю. Так захопилися, що ледве встигли на останній потяг метро.
А наступного дня Френк Мак Говерн розповів «Дню», як він створив свій неординарний кіноклуб.
— Як і коли виникла ідея створити Cinema Club?
— Ідея з’явилася з різних причин. Я люблю фільми, особливо незвичайні, нестандартні фільми, які не завжди стають популярними і фінансово успішними, але критики визнають їх «видатними». Я завжди любив серйозні фільми (в Оксфордському університеті писав диплом по Андрію Тарковському), але, з другого боку, я також люблю класичну британську та американську комедію. Мені стало шкода, що в Києві немає такого кінотеатру, який би транслював видатні шедеври кінокласики англійською мовою, бо це дуже важливо, на мою думку. Такі кінотеатри є в Лондоні, Парижі, Берліні та Нью-Йорку, то чому б не відкрити заклад у Києві? Як директор мовної школи я подумав, що було б корисно впровадити такий проект як для наших студентів, так і для решти тих киян, хто хоче дивитися хороші фільми. Крім того, у нас уже був кінозал на 350 місць з великим екраном і хорошим звуком — чому б його не задіяти для корисної справи?
— Як ви вибираєте фільми? За якими критеріями?
— Це все мої фільми, які я збирав впродовж усього життя — власне, з дитинства. Спочатку я, звісно, збирав відеокасети, але коли з’явилися DVD, довелося оновити більшу частину колекції. Цей процес відбувається й досі, й він не такий простий, як може здаватися. Виявилося, що далеко не всі фільми, зняті в США та Британії, є на DVD. Деякі з фільмів, що я показував у клубі останнім часом, були випущені на DVD зовсім недавно. Хороший приклад — «Черевики рибалки» (1968), який я бачив у дитинстві, ніяк не виходив у мене з голови, але я не міг його знайти. Багато років я шукав його в інтернеті, та все марно. Нарешті минулого року у Нью-Йорку випадково натрапив на цей фільм — його щойно випустили вперше на DVD.
— Звідки ви привозите стрічки?
— Загалом, купую у Британії, Ірландії та США. Більшості з них немає в Україні. Багато фільмів замовляю через інтернет, їх доставляють поштою на мою адресу в Ірландію, тож забираю їх, коли зрідка вдається поїхати з Києва додому.
— Який фільм виявився найпопулярнішим?
— «Життя прекрасне» (1946). На нього зібралося понад 300 глядачів, включаючи посла Британії. Гадаю, причина в тому, що це тепер найпопулярніший різдвяний фільм у англомовному суспільстві, а ми показували його якраз всередині грудня, під Різдво. Як тут кожного Нового року дивляться «Іронію долі», так і в нас на Різдво всі дивляться «Життя прекрасне».
— Який ваш улюблений фільм?
— Мені особисто дуже подобається фільм 1946 року «Найкращі роки нашого життя». Це фільм про трьох американців (солдата, моряка та пілота), які повертаються додому з Другої світової війни і бачать, наскільки все вдома змінилось за ті роки, що вони воювали. Один став інвалідом — втратив у бою обидві руки. Як він відновить стосунки з дівчиною, яка стільки років чекала на його повернення? У іншого двоє дітей уже так виросли, що він їх ледве впізнає. Це фільм про біль повернення, але також (і, мабуть, це головне), він є найбільш зворушливим вираженням любові в усіх її формах в американському кіно.
Кажуть, що свого часу кіно врятувало Америку від Великої депресії. Ми, звісно, не американці, але щось у цьому є... Поринути на годинку-другу в інший світ, забути про проблеми, а іноді навіть побачити, що комусь гірше, ніж нам. Та головне, мабуть, — впевнено робити свою справу й не озиратися на інших.
