Можна було б почати з того, що Олег Янковський — це наш Де Ніро, це наше кінематографічне все. З того, що десятиріччями радянські жінки із захопленням стежили за його знаменитим примруженням очей, а одна моя колега навіть написала, що коли Олег Іванович у реальному житті «вмикає» свою славнозвісну чарівність, устояти неможливо. Але обійдемося без панібратської балаканини і ризикнемо використати пафос і банальність: Олег Іванович Янковський — це справді класика радянського кінематографа й актор не тільки європейського рівня, але й з європейським ім’ям. Його роботи у Басова («Щит і меч»), Тарковського («Ностальгія»), Балаяна («Поцілунок», «Польоти у сні та наяву») та інші довели, що цьому артисту підвладне все: від «класичної музики» до «джазу» і «попси». Цієї осені він зачастив до Києва — гастролі «Ленкома», прем’єра фільму Валерія Тодоровського «Коханець»… Але на інтерв’ю особливої надії не було — не любить Олег Іванович давати інтерв’ю. Розмова ця відбулася завдяки його давньому другові, режисеру Роману Балаяну. За що Роману Гургеновичу величезна подяка. З актором ми зустрілися напередодні прем’єри «Коханця» відразу після того, як він із Валерієм Тодоровським побував у гостях у посла Росії в Україні Віктора Черномирдіна.
«ВТОМА ВІДРАЗУ ВІДЧУВАЄТЬСЯ НА СЦЕНІ ЧИ НА ЕКРАНІ»
— Олегу Івановичу, є таке поняття «втома металу». Не дуже добре уявляю собі, що це означає, але хочеться порозумувати: людина — не метал, повинна «втомлюватися» значно раніше. Ви ж, незважаючи на десятиріччя в професії, не зменшуєте оберти.
— У нашій професії це неможливо. Інакше це відразу починає відчуватися на сцені чи на екрані. Я давно вже для себе вирішив: чим ширша аудиторія в артиста, тим більшу він повинен відчувати відповідальність за те, що робить. Можливо, це не найправильніша відповідь, але це те, що давно визначає моє життя в професії. У нашій справі треба весь час «підкидати дрова в багаття», інакше глядач швидко все забуває. На відміну від шоу-бізнесу…
— У шоу-бізнесі ще швидше все йде в забуття.
— Так, але там вони можуть дозволити собі інші методи. Пугачова виходить заміж, розлучається… Ось нещодавно я з таким задоволенням почув, що вона зніматиметься в «Плейбої»… (Тут Олег Іванович запалює свою знамениту трубку і з батьківською поблажливістю усмішливо жмуриться у відповідь на моє безглузде хихотіння). Ну, це можна зрозуміти — журнал умить розкуплять. Я також читаю всі журнали, як і ви…
— Я не читаю всі журнали.
— Ну, навіть із деяких ви знаєте, що хтось розлучився з якоюсь моделлю, вони весь час щось ділять, пиляють. А оскільки нам, драматичним артистам, особливо пиляти і ділити нічого…
— Ну чому, багато драматичних артистів із задоволенням розказують не тільки про творчість, але й «ділять» і «пиляють»…
— Назвіть хоч одне ім’я.
— Наприклад, Леонід Ярмольник із натхненням розповідає про дачі, клініки, машини, особисте життя тощо. Я назвала перше ім’я, що спало на думку, хоч Ярмольник — не найскандальніша людина серед драматичних артистів. Можна пригадати ще сорок прізвищ.
— Ні, в нашому світі багато не пригадаєте. У шоу-бізнесі — інша річ. У Ярмольника просто був період нового становлення — телебачення, спроба стати продюсером, шоуменом. Напевно, він використав додаткові засоби для привернення уваги. Леонід викликає у мене величезну повагу: у нього є серйозні кінороботи, сьогодні, наприклад, він знімається у Германа в серйозній картині — нічого не «пиляє», нічого не ділить, ні з ким не розлучається.
«УСПІХ — РІЧ СИЛЬНІША, НІЖ НАРКОТИКИ»
— Заняття акторством неможливе без такої собі афектації, як кажуть, «за першим розрядом», коли важливо, яка в тебе машина, у яких тусовках з’являєшся, у чому одягнутий. Не нудне заняття для дорослої зайнятої людини?
— А як ви думали, це також дуже важливо! Актор повинен добре виглядати, красиво одягатися, думати, як і де йому з’явитися. У мене дуже дружні стосунки з Де Ніро (затоваришували, коли я знімався в «Ностальгії», а він — в «Одного разу в Америці»). Так ось, у нього є спеціальна людина, яка займається його дозвіллям і щодня дає йому список, куди треба чи можна піти ввечері. Це нормально. У Де Ніро є парк машин і ще роллс-ройс. Він говорить: чесно кажучи, він мені на фіг не треба, але я не маю права їздити на деякі заходи, наприклад, на «Оскар», у іншій машині. Так що це закони публічної професії.
— Але, цитуючи відомий анекдот про Вовочку, щоб «усе це мати», треба іноді йти на компроміси — зніматися у посередньому кіно, у посередніх режисерів тощо. Чи доводилося вам, особливо на початку кар’єри, це робити?
— Звичайно, доводилося. На превеликий жаль. Ми всі так існували: до кінця зйомок картини, гроші зароблені за неї, як правило, вже закінчувалися і треба було думати про завтрашній день. А гроші ми отримували до смішного маленькі.
— І все ж набагато більші, ніж середньостатистичний інженер чи лікар у той час.
— Думаю, що ні. Тому що якщо «розкидати» суму гонорару за рік зйомок, вийде приблизно те саме.
— Небагато хто може дозволити собі розкіш бути в житті самим собою — у кожного з нас маса комплексів, страхів, нездійснених бажань. Переважно люди, навіть не публічних професій, вигадують собі маску і благополучно існують у ній усе життя. Для акторів це більш актуально — три чверті життя доводиться когось грати. Наскільки, на вашу думку, справедливий такий погляд?
— Ні, справедливий, звісно. Я не наводитиму приклади, але повинен сказати, що багато ламалися на цьому. Наша професія, враховуючи всі переваги, має безліч недоліків — «розтягує» і ламає хребти. Взагалі я вам скажу, що успіх — річ сильніша, ніж наркотики. Я сам це неодноразово відчував.
— Особливо на початку кар’єри.
— Так. Уявіть, що після картини «Щит і меч» я прокинувся знаменитим: на вулиці озиралися, до Театру ім. Карла Маркса, де я тоді працював, ходили натовпи подивитися на Янковського… Це була раптова популярність, і в такі моменти дуже важлива внутрішня підготовка — виховання, генетика, з якої ти сім’ї. Мені здається, я тоді все ж зрозумів мiру відповідальності, а не який я великий. Нині я розповідаю вам про якісь інтимні речі, але це правда. Так що для мене не важливо, як для Кіркорова, під’їхати саме у такій машині. Я це не засуджую — кожен виживає як може. Більше того, просто заздрю творчому довголіттю Пугачової. Але якби я сьогодні, домовившись із київськими друзями, підігнав до свого літака п’ять кращих машин Києва, всі подумали б: з глузду з’їхав Янковський. Ми, драматичні актори, живемо, напевно, за іншими законами.
«ПУШКІН ТАКОЖ НЕ ВІДМОВЛЯВСЯ ВІД ВІЗИТУ ДО ІМПЕРАТОРА»
— Я часто запитую про це ар тистів і сьогодні не можу втриматися. Ось ви сьогодні зустрічалися з Віктором Степановичем Черномирдіним і, знаю, ви дуже гордитеся цією дружбою. Олегу Івановичу, чому в Росії, а точніше, у колишньому Радянському Союзі, люди вашої професії так люблять владу?
— Олександр Сергійович Пушкін також, між іншим, коли отримував запрошення від імператора, — не відмовлявся від візиту.
— У Пушкіна не було альтернативи. Однак, судячи з його щоденників, особливо задоволеним також не почувався.
— Але це історичний факт. Звичайно, тут багато залежить від культури імператора чи президента. Знайшов же Володимир Путін у собі якусь мудрість привітати з ювілеєм 85-літнього Солженіцина в його будинку, а потім запросити пообідати до Кремля 85-літнього метра Юрія Любимова. Як бачте, багато залежить від такту першої особи. Підлесливості по відношенню до можновладців, звичайно, все одно не треба. Але! Зрозумійте одну річ: якщо Алферов отримує Нобелівську премію за свої відкриття, то це залежить від його мізків та команди з п’яти чоловік. А у культурі держава, як правило, не зацікавлена. Це велика помилка. Сьогодні, будучи у Черномирдіна, я підняв за нього тост — і цілком щиро. Тому що у найважчий рік фестивального руху він нам допоміг. Уже мотори було заведено, але не було грошей і нас елементарно не поселяли у готель («ви ще не розплатилися за минулий рік!»). У цей момент на прийомі на честь ювілею Ростроповича я схопив Черномирдіна майже за руку: «Вікторе Степановичу, допоможіть! З фестивалем катастрофа!» У відповідь почув: «Скільки?» — і на ранок ми отримали гроші. Так що спину я не згинаю, але історію цю пам’ятатиму все життя. Така ж дивна історія сталася з Гергієвим, коли він тільки починав у театрі. Тоді за нього прийшла просити Архипова і вони отримали на той час дуже велику суму! Тоді Черномирдін був прем’єр-міністром і запросто міг не дати: у країні було безліч проблем. Його важко було засуджувати у тій ситуації, але тоді не було б сьогоднішнього Гергієва і сьогоднішньої Маріїнки — маю на увазі популярність і рівень зробленого. Гергієв, напевно, знайшов би собі місце у світовій музичній культурі але театр і країна багато б втратили.
«ЩО ТАКЕ ОРГАЗМ — Я ЗНАЮ,І ДЕ ЙОГО ОТРИМУЮТЬ — ТАКОЖ!»
— Може, є сенс пошукати схеми, завдяки яким можна заробляти гроші самим?
— Ні, є сфери, які вимагають дотації, — освіта, медицина, мистецтво. Особливо лабораторне мистецтво, яке є рушієм мистецтва загалом. Звичайно, заробляти сьогодні можна багато на чому… (Виразний жест у бік столика, на якому лежить свіжий номер кольорового тижневика «Московский комсомолец»: на першій сторінці матеріал номера «Оргазм за рулем» з напівголою мадам.) Ну, ось — «Оргазм за рулем»! (Іронічно) Небезпечна річ… Звичайно, це розкуповують. І ви це чудово розумієте!
— Ось і ви купили, Олегу Івановичу…
— Цілком випадково купив. Від того, що я це прочитаю, зі мною нічого не станеться, корона з мене не спаде: що таке оргазм — я знаю, і де та як його отримують — також. А йдеться про інше: є сфери, у яких спочатку не можна заробити, та вони суспільству потрібні. А що стосується жовтизни, то це сьогодні політика багатьох газет: написати яку-небудь капость…
— Ну й «не читайте газет, они пачкают руки», як говорив Чехов.
— Перестаньте! Чехова більше немає, а ми живемо, нам якось треба жити далі. Так що, давайте розділяти — мухи окремо, котлети — окремо. Це (жест у бік «МК») — «мухи», а ось «котлети» потрібні для того, щоб жити!
— Олегу Івановичу, наші кінофестивалі докорінно відрізняються від західних тим, що, фактично, не виконують належні їм функції кіноринку. І «Кінотавр», з цього погляду, також, здається, не виняток…
— На превеликий жаль, ви маєте слушність. Це одна з причин того, що наших акторів мало знають у світі. На відміну від європейських чи американських. Скажімо, наш Петренко нічим не гірший ніж Депардьє, та Петренка знають тільки у нас. Але мене засмучує навіть не стільки це, скільки практично відсутній процес кіновиробництва на Україні, в Прибалтиці, Білорусі. Адже було багатонаціональне кіно (і це зовсім не красиві слова!), яке взаємозбагачувалося нашою «різністю», була могутня кровоносна система, яка живила слов’янське мистецтво, а в цій «ломці» останнього десятиліття ми втратили дуже багато. Сьогодні на це дивитися трохи болісно. Але все одно треба боротися і виживати.
— Не так давно на екрани вийшла ваша перша режисерська робота — картина «Приходь на мене подивитися». Який залишився присмак — це ваше, чи на цьому експеримент і закінчиться?
— Це була «проба пера». У потоці жахливо чорного кіно захотілося раптом зняти якусь добру, світлу історію, захотілося якоїсь казки і доброти. Хоч я сповідую і люблю інше кіно. І обов’язково таке кіно зніму.
— Дивилася фільм кілька разів, i у мене залишилося відчуття якоїсь різножанровості основної частини картини та фіналу. Чогось, про що кажуть — «з іншої опери».
— У жанру є закони, і «щасливий кінець», який у вас викликає таку іронію, все ж у рамках цього жанру. Хоч частково я з вами погоджуюся. Можливо, можна говорити про недоліки сценарію.
«КОЛИ ТАКІ ОСОБИСТОСТІ Є У ВІТЧИЗНІ — НА ДУШІ СПОКІЙНІШЕ»
— Кажуть, що термін «покоління» (10 — 20 років) для історії — ніщо. Але якщо подивитися навіть на фотографії наших бабусь і дідусів — у них зовсім інше ліплення обличчя, очей, погляд. Думаю, все-таки кожне покоління несе в собі щось своє, якусь невідтворну духовну енергетику. Ви прожили досить великий відрізок життя, і багато людей, яких ви любили та з якими товаришували, — Тарковський, Кайдановський та інші — пішли з життя. Не нудьгуєте за ними?
— Нудьгую… З Андрієм було дуже спокійно, хоч ми рідко зустрічалися. Взагалі, розмова про людей епохи, що пішла, — це окрема тема. Сьогодні їх — академіка Лихачова, Андрія Сахарова та багатьох інших — дуже не вистачає. І, слава Богу, живі Солженіцин та Ростропович — це також уже легенда. Коли такі особистості є в Вітчизні — на душі спокійніше. З їхнім відходом здається, що земля тікає з-під ніг.
— Я ніколи не забуду, як одного разу восени на Київському залізничному вокзалі після 15 хвилин знайомства Мстислав Ростропович махав рукою нам у віконце вагона та хрестив услід. Це якесь інше відчуття життя…
— Ось і розкажіть про це сину. Такі речі повинні перейти з покоління в покоління, ввібратися в пори. Мені здається, що деякі люди, так само, як і деякі місця, здатні акумулювати в собі якусь особливу енергетику. Як, наприклад, ваш Андріївський узвіз. Пам’ятаю одну прогулянку: зайшов до будинку Булгакова, потім мене впізнала якась продавщиця, хтось давав якісь подарунки, а потім Балаян мене потягнув у якийсь дворик, у якому я ледве ноги не поламав… Але все разом було так чудово, що я досі згадую цю прогулянку. Все залишається з нами.
— Я не дуже люблю розмови про «загадкову слов’янську душу», але факт залишається фактом: ми все одно якось дуже по-своєму освоюємо життєвий простір.
— Ось я вам зараз розповім одну історію. На початку 1990-х у мене був французький проект, і я жив у Франції. Приходжу додому, дружина зустрічає мене загадковим поглядом: «Вітаю тебе —телефонували з Москви, ти отримав звання Народного артиста СРСР». Спочатку я хотів відмовитися, а потім заспокоївся і прийняв звання. Тепер навіть горджуся, що я останній Народний артист СРСР. Так ось… У цей самий час стався путч, розвал Радянського Союзу. Деякі радили мені не повертатися: мовляв, приїдеш у зовсім іншу країну. Але я повернувся і незабаром приймав у гостях великого французького режисера Клода Режі. Ми з ним походили у театри, погуляли Москвою, зайшли до нині вже пошарпаного Будинку кіно, побачили бабусь, які торгували сирками на Калінінському проспекті. Але Клод говорить мені: «Я вийшов із літака… Над Москвою туман… Тут у вас відчувається вражаюча духовність». Я обурився: «Та перестань ти! Яка в ж… духовність — подивися, що навколо робиться!». «Ні, ти помиляєшся», — сказав Режі і додав, що атмосфера, енергетика Росії — найсильніше його потрясіння за всю поїздку. Так що все, накопичене за часи і покоління, — все одно з нами.
«НЕХАЙ Я НЕ ЗНЯВСЯ У ГОЛЛІВУДІ, І ЗНАЮТЬ МЕНЕ ГІРШЕ, НІЖ ДЕ НІРО…»
— Олегу Івановичу, ви — один iз найкрасивіших акторів радянського кіно. Не боїтеся віку, тільки чесно?
— Ну, звичайно, чесно — навіщо мені брехати. Що стосується театру, кіно (в шоу-бізнесі інакше), то в нас усе відбувається за дещо іншими законами. Молода жінка в залі закохується у немолодого артиста, тому що він талановитий. Не як у чоловіка, а як у талановиту людину. Подивіться на 85- літнього Юрія Любимова. Він мені здається цілком молодою людиною.
— Коли дюдина багато років працює в одному театрі, багато років живе з однією жінкою, яка у нього може бути мотивація? Це ситуація абсолютного влучення чи принцип «добре там, де нас нема»?
— Спочатку абсолютного влучення в щастя, а потім вже і те, й інше, що приходить із життєвим досвідом. Спокій, надійність із цим театром, з цією жінкою, якщо вже ви провели таку паралель. Хоч можуть бути цікаві зустрічі «на боці» — антрепризні вистави, наприклад. Або зйомки. Я ось, наприклад, отримав величезне задоволення, знімаючись у «Коханці» у Валерія Тодоровського. Але іншого театру в мене однаково вже не буде. Так само і в сім’ї, напевно.
— А немає відчуття, що недоотримали чогось від життя?
— Що означає — «недоотримав»? Можливо, щось могло бути ще. Але є доля — і я в неї вірю. При цьому іншого «списку» доля мені не показала, тому й шкодувати ні про що. Або думати, що чогось я недоотримав. Так що до життя —жодних претензій. Хоч я і не знявся в Голлівуді, і знають мене гірше, ніж Де Ніро.
— До речі, про Голлівуд. Машков стверджує, що через 2-3 роки в Голлівуді розпочнеться «ера росіян».
— Забудьте цю дурницю раз і назавжди. Може «Лукойл» віддати свою нафту іншій компанії? Так само і з Голлівудом. Люди сто років вкладали величезні гроші в кіноіндустрію зовсім не для того, щоб вставити у неї Машкова з командою. На цьому побудовано всю політику Голлівуда: тільки USA. Використати чийсь досвід — це так, але віддати пальму першості — ніколи.
— Чим ви поясните відсутність інтересу у світі до нашої культури? Ні наш театр, ні наше кіно, ні література Захід особливо не цікавлять. За винятком Толстого, Достоєвського і Чехова…
— Як вам сказати… Ось один черевик ми можемо пошити дуже добре — виявити фантазію та завзяття. А на другий нас уже не вистачає. А в культуру треба вкладати величезні гроші. Без цього нічого не буде. Діамантів у нас багато, але ніхто не хоче братися за їхнє огранювання: черпаємо ковшем та віддаємо за дві копійки. Безглуздо. Талантів у нас, як і раніше, багато, але люди — не нафта, з ними треба працювати.
— Олегу Івановичу, про вас говорять, що ви непроста людина…
— Напевно, так воно і є. Зі мною складно, я не ідеал. Але, за великим рахунком, я нікого не зраджував і ніколи не зраджу.
