«День» уже повідомляв своїм читачам про нещодавнє нагородження телеоглядача «Вістей» премією президента Росії. На жаль, «День» не зміг поки що передати свої вітання безпосередньо журналістові: вона зараз перебуває в лікарні з переломом ноги.
Але, гадаю, чи не більшою нагородою для Ірини Петровської стала стаття про неї колег-«известинцев», опублікована в «Известиях» минулої суботи, в день, коли читачі нерідко й газету купують заради її «Теленедели». Валерій Кічін, зазначивши, що телефон у редакції зараз дзвонить без упину з одним запитанням: «Де Петровська!» — написав про те, що це — з приводу давньої суперечки про призначення журналістики. Бо ніби на власні очі пересвідчитися в тому, що робить дійсно необхідну людям справу, довелося саме Петровській, яка, за словами Кічіна, вплуталась у війну за професію. За совість як вектор журналістики. За мораль як її підгрунтя. Телеоглядач Петровська воює також із тими, для кого журналістика — це друга найдавніша професія. І з тими, для кого вона — передусім спосіб себе показати. Утверджуючи при цьому завдання, яке, по суті, єдине не викликає запитань: акумулювати громадську думку та її формулювати.
До цих слів колег-«известинцев» можна додати, що як «санітар лісу» і «самотній вовк» Ірина Петровська незручна не тільки для телевізійників, але й для владних структур Росії. Тому що вона не тільки воює за журналістську професію, а й бореться проти свавілля політичного й фінансового тиску на неї. Й той факт, що влада Росії, яка огризалася в деталях, однак, за великим рахунком, здатна усвідомити цілющість критичної оцінки своїх дій, — приклад, гідний наслідування. Тим же, скажімо, депутатам парламенту України, які пішли навіть далі влади виконавчої в бажанні захистити себе від критичних оцінок преси. Коли чиновники більше думають про можливі негативні наслідки для себе — в своєму небажанні обмежити суму судових позовів до ЗМІ — а не про те, щоб суспільство могло безперешкодно отримувати інформацію й контролювати дії влади — то це вже діагноз.
Наш московський кореспондент узяв інтерв’ю у Ірини Петровської ще до отримання нею нагороди Бориса Єльцина.
— Ірино, мені б хотілося почути вашу думку про так звану телеаналітику, яку для багатьох у Росії втілює не тільки, скажімо, Кисельов з його «Итогами», але й одіозний Сергій Доренко.
— Ні дурнем, ні безглуздим пропагандистом Доренка назвати не можна: він усе робить усвідомлено. Взагалі ж, він, по-моєму, здебільшого інформаційний продюсер. До речі, коли він зайнявся на ГРТ суто інформаційним продюсерством, якість інформаційного продукту там підвищилася. Що б не говорили, він, звичайно ж, у цій справі професіонал. Усе-таки він працював в іспанській редакції СNN, а там не тримають чистих пропагандистів і «підспівувачів» кого-небудь або чого-небудь. Тому закони інформації він знає. Більш того, багато хто із співробітників програми «Время» побоювався перетворення Доренка на начальника, на продюсера, однак через деякий час визнав, що це був правильний вибір.
Що ж до Кисельова, то у нього ще тоді, коли телебачення не було таким відверто продажним, з’явилася схильність до обсмоктування пліток «угорі». З приводу відставки такого-то кажуть те-то й те-то.. Коли це не повторювалося так часто, а усього лише раз на місяць, то було навіть цікаво. А сьогодні чутки й базікання стали стихією, поза якою Кисельов просто не може існувати.
— Є ще «Зеркало» Миколи Сванідзе на РТР...
— Щодо «Зеркала», то в цій програмі за призначенням повинна бути представлена урядова точка зору, яку, до речі, Сванідзе подає доволі коректно. Ось це — без обману. Урядова точка зору може не збігатись із моєю, але не це головне. Головне полягає в тому, що я отримую потрібну мені офіційну інформацію. До того ж, Сванідзе підгляданням у замочну шпару, «компроматами» тощо не займається.
Оскільки свобода преси є деякою мірою свободою продаватись, то справа тут у дотриманні права людини на інформацію про світ, в якому вона живе. Це дуже важливе право, воно необхідне не тільки для задоволення природної людської цікавості, а й для того, щоб людина могла діяти раціонально. Тобто — людина повинна отримувати інформацію, більш-менш адекватну ситуації, в якій вона перебуває. В противному разі люди позбавляються можливості адекватно сприймати світ і, отже, розумно облаштовувати своє життя.
— Ірино, мені запам’яталось, як ви в одній зі своїх публікацій, порівнюючи ТБ в Америці й у нас, сказали, що в них відкрите суспільство, а в нас роздягнене. Ви й зараз так вважаєте?
— Так. А ще я там писала, що американці цілком могли б подати до суду — за мерзотні натяки, яких у нас достатньо у тому ж ток-шоу, за образливі для людської гідності запитання...
— Можливо, потрібен закон про телебачення та радіомовлення, через який суспільство отримає реальні й довготривалі гарантії свободи від насильства, маніпуляції та свавілля?
— Звичайно, закони потрібні. Але навряд чи вони виявляться дійовими, якщо немає в кожній окремій людині, журналістові, ведучій, продюсерові внутрішнього обмежувача, що не дозволяє перейти рамки самому собі дозволеного.
— Судячи з ваших публікаціях, жанр ток-шоу ви не жалуєте?
— Телевізійне ток-шоу прийшло до нас безпосередньо з Америки. Як кава або тютюн. Та чи мало шкідливих звичок дісталося нам саме від Америки? Ток-шоу також у чомусь шкідлива звичка: видивлятися, як на практиці відпрацьовується ідея свободи слова. Здається, що саме поняття свободи трансформувалося там зі світлої мети в масову ідею фікс, із рамок правових і філософських переросло в державне кредо або колективний психоз. Американців не здивує людина, апелююча до мільйонів зі своїми суто особистими проблемами. Для них це не стільки потреба, скільки самоціль — отакий психологічний ексгібіціонізм.
— Яке вітчизняне ток-шоу ви могли б виділити?
— Яскраві вітчизняні аналоги — програми «Старая квартира» (РТР), «Ми» з В. Познером (ГРТ). Політичне ток-шоу нагадує телемости, що ведуть у нікуди. І автори, і гості студії, й телеглядачі чудово розуміють, що поставлене запитання — а воно, як правило, з розряду «глобалок» — не вирішиться в результаті обміну думками. Це як пошук істини на все життя. Демократичний варіант «п’ятихвилинок ненависті» Джорджа Оруелла, «зборів нумерів» Зам’ятіна, комсомольських активів минулих часів. Привабливо й утопічно. Але не приводить ні до чого. Хоча, безумовно, спостерігати полеміку збоку цікаво.
