Але вже майже два десятиліття, як Іван Миколайчук пішов від нас. Марія Євгеніївна, його дружина, народна артистка України, прожила з Іваном Васильовичем у шлюбі 25 рокiв, наразі спогадів про чоловіка не написала, а виповіла свої почуття до нього в пісенній збірці «Прощаюсь, ангеле, з тобою». Кожне слово її, сказане про нього, промовлене з любов’ю...
— Маріє Євгеніївно, ви пам’ятаєте, коли вперше побачили Івана?
— Це був вересень, золота осінь. Я вже майже місяць працювала в театрі. Прийшла на роботу і бачу групу людей, що обступили якогось високого хлопця. Коли підійшла, побачила незнайоме обличчя. І цей погляд... Ця допитливість, зацікавленість... Неначе якісь стріли між нами пролетіли. Мабуть, це називається коханням з першого погляду.
— Ви рано вийшли заміж. Як батьки віднеслися до цього?
— Я була в Києві. Іван мав якусь перерву між зйомками в «Тінях забути предків» і поїхав у село Чортория (тепер Чернів) до батьків. Зателефонував і каже: «Приїжджай, будеш заміж виходити» Я відповіла, що їду в Югославію на гастролі. А Іван поставив питання руба: «Вибирай: або Югославія, або заміж»! Наступного дня я пішла до керівника нашого хору Г. Верьовки і пояснюю, що на гастролі не їду, бо у мене поважна причина — заміж виходжу. Григорій Гурійович здивувався, бо вже документи оформлені на поїздку за кордон. І запитав, чи добре я подумала? Та коли почув, що мене чекає суджений — зітхнув та промовив: «Ну що ж, за кордон ви ще не один раз поїдете, а заміж — це добре. Хай вас Бог благословить»! Я подякувала й помчала за квитками. А їх немає! Тільки перед відходом потягу вдалося купити квиток у загальний вагон. Спала на третій полиці — і їхала на весілля...
Іван мене зустрів, повіз додому. Коли я мамі сказала, що ми вирішили одружитися, то вона відрізала — «Не дозволю»! Іван сіпнув мене, і ми разом впали на коліна. Іван попросив: «Прошу дозволити взяти за жінку вашу доньку!», і мама посміхнулася та благословила нас: «Нехай вам стелеться щаслива дорога».
— У фільмі «Пропала грамота» ви знімалися разом з Іваном. Як народжувалася ця картина?
— Сценарій написав Іван Драч. Але поки приймали, затверджували, дозволяли, то від того сценарію мало що залишилося. Тодішні чиновники навіть не хотіли, щоб Іван знімався. Але Драч сказав: «Якщо Іван візьметься зніматися в цій картині, то я йому дозволяю міняти й робити все, що він вважає за потрібне. Я йому довіряюся повністю». Івана мого це, звичайно, підкупило... Режисером фільму був Борис Івченко, товариш Івана, кум наш згодом. Але Івана можна назвати співавтором, бо він придумував багато сцен, висловів, чимало з яких перейшли в афоризми.
Мені цікаво було зніматися в цьому фільмі. Я грала вдову. Якось Івану та Федору Стригуну потрібно було на ходу заскочити на коней і галопом летіти далі. Один дубль, другий, третій — не виходить! Ми з артистами масовки як розреготалися, що Іван аж розсердився: «Чому стоять сторонні люди на знімальному майданчику? Звільнити майданчик!». І тільки пролунало: «Тихо, знімаємо», як все зразу вийшло...
— У фільмі «Анничка» Іван грав ніби негативну роль, але запам’ятався як позитивний персонаж.
— У Івана були дуже виразні очі. Коли на нього дивишся, то це, немов озера... Власне, чому Іванові не дозволили грати роль Ореста у фільмі «Білий птах з чорною ознакою»? Вони ж з Юрієм Іллєнком писали разом сценарій. Іван роль Ореста хотів зіграти сам. Та у Держкіно сказали: «Ви занадто гарний актор, щоб грати таку роль! Подумайте, хіба може актор, який зіграв Кобзаря грати ворога радянської влади? Якщо ви зіграєте Ореста, то симпатії глядачів будуть за нього». Іван дуже переживав, але, щоб не закрили картину, — відступив. До речі, роль Ореста фантастично зіграв Богдан Ступка. Це стало дебютом актора у кіно.
— Картина порушує питання про УПА. За часів радянської влади — тема фактично закрита. Коли йшла Друга світова війна, Іван Миколайчук був малим. Що він знав про цю сторінку нашої історії?
— Іван — сільський хлопець з Буковини. З його рідного села дуже багато людей воювало в УПА. Його шкільного друга вислали разом з батьками до Сибіру, бо вони були «лісовими вояками». Іван з дитинства добре розумів, що вояки з УПА боролися за свободу України...
— «Вавілон-ХХ» — окрема сторінка з творчої біографії Миколайчука. Як спало на думку Івану Васильовичу робити фільм за твором Василя Земляка?
— Земляк написав сценарій по своїй повісті сам, та художня рада Кіностудії ім. О. Довженка не прийняла його. Вона порекомендувала шукати іншого сценариста. Тоді Земляк звернувся до Івана. До речі, тоді він «Лебедину зграю» ще не читав. Земляк нам подарував книжку. Коли Іван прочитав, зустрівся з Василем Сидоровичем, а потім за три дні і ночі написав сценарій. Коли Земляк зателефонував, щоб запитати, чи сподобалась Іванові книжка, дізнався, що вже готовий новий сценарій. Іван тільки приступив до підбору акторів, і в цей час помирає Василь Земляк. Якось так все зненацька сталося. Іван на згадку про Василя Сидоровича (і щоб матеріально підтримати його дружину) поставив під сценарієм два прізвища — Земляк і Миколайчук. А роль Фабіана виписав таким за характером, як Земляк. До речі, Василь Сидорович говорив про Івана: «Це не Миколайчук, а Сократ!»
Іван перейнявся цим твором, із захопленням знімав картину. Але потім, коли вiдзнятий матеріал почали різати, шматувати, викидати, — дуже переживав. Матеріалу було знято на дві серії, а залишилося на одну. Іван вважав, що цензори викинули найцікавіший матеріал.
— А який фільм ви найбільше любите?
— Мені важко сказати. Дуже люблю фільм «Тіні забутих предків», «Сон», «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота»... Ви знаєте, Іванові очі, які дивляться з екрана, й досі перевертають всю мою душу.
— Про вашу оселю на вулиці Жилянській ходили легенди. Чим ви пригощали стільки гостей?
— Іван був харизматичний чоловік. У нас хата завжди була повна народу... Я часто їздила на гастролі (працювала у хорі ім. Г. Верьовки) і роботу не могла викинути зі свого життя. Коли була вдома, було простіше. Тому що, знаєте, кожна жінка що-небудь в хаті знайде, з «нічого» зварить і обід, і вечерю, і що завгодно. Але коли мене не було, то Іван сам справлявся. У нас завжди в хаті була картопля, шматок сала і кукурудзяна мука. Іван дуже смачно варив куліш, запікав картоплю у духовці з салом. А як борщ варив! Він не цурався хатньої роботи. А бували і такі періоди, коли Іван знімався у двох фільмах одночасно, і часу не мав сам поїсти. Бувало, поки наш хор переїжджає з міста в місто, а на це дається два-три дні, я летіла у Київ. Встигала попрати, поприбирати, наварити їсти. І чекала, коли прийде зі зйомок Іван. Він говорив: «Йду, дивлюся, якісь веселіші вікна, але не можу зрозуміти, в чому справа. А коли зайшов у під’їзд, то відчув такий запах і розумію, що ти вдома». Нам було затишно у нашому домі й до нас на «вогник» чимало людей приходило різних професій. Часто за таким спілкуванням потім народжувалися нові ролі, фільми.
— Ви — співачка, а Іван актор, чи впливали ви на творчість один одного?
— Я вважаю, що дуже цінний і основний вплив на мою творчість пісенну мав саме Іван. Він вчив уміти передавати голосом зміст пісні. Але тільки коли пройшов час, я осмислила оцю його науку. Як і сьогодні мені допомагає! Кожну пісню можна назвати окремим сюжетом і на неї можна зняти фільм...
