Аби зустрітися із тренером національної збірної України з футболу Мироном Маркевичем для окремого інтерв’ю газеті «День», слід було поговорити з ним за обставин, коли б ніхто не заважав розмові й не відволікав постійно зайнятого тренера. Таке місце знайшлося на висоті понад десять кілометрів. До посадки літака із національною збірною у столиці Норвегії залишалося 40 хвилин, мобільні телефони були вимкнуті, колеги та підлеглі Маркевича на якийсь час замовкли, відпочиваючи від сніданку. Тож можна було ставити перше запитання:
— Тренер національної збірної має вчити грати в футбол найкращих гравців України. А хто вчив футболу самого тренера? Коли з’явився футбол у вашому житті?
— Футбол у моєму житті був завжди, навіть тоді, коли мене самого ще не було. Мій батько дуже любив футбол, сам грав за команду Винників, що під Львовом, тож футбол аж ніяк не міг пройти повз мене. Свідомо я це пам’ятаю приблизно років із семи. Батько брав мене із собою на футбол, навіть на виїзні матчі. Крім цього, він намагався не пропускати важливих матчів у Києві, і туди теж ми їздили разом. Одним із перших моїх спогадів була гра «Динамо» проти бразильської команди «Васко де Гама» на вщерть заповненому стадіоні, тоді ще одноярусному. Звісно, що я не лише дивився, а й сам грав. І першим моїм тренером був, ясна річ, батько. Коли він став працювати тренером, я щось у нього вже тоді запозичував.
— У такому ранньому віці?
— Не в буквальному смислі. А десь підсвідомо. Я бачив, як будуються стосунки між футболістами та тренером із середини, і щось собі, напевно, запам’ятав. Але бажання зробити кар’єру саме в футболі... Тоді про це не йшлося. Батьки хотіли, аби я виріс нормально розвинутою дитиною. Віддали мене в спецшколу із англійською мовою, у музичну школу на клас фортепіано...
— Так що приказка про те, що у батька було три сини: один — розумний, другий — так собі, а третій — футболіст, не про вас?
— А хто вам сказав, що це так насправді? Так жартувати можуть лише ті, хто ніколи не займався футболом всерйоз. Не може бути футболістом людина, яка обмежена розумово. У футболі слід вміти думати, інакше нічого не буде.
— А як же природний талант?
— Талант потрібен. Але якщо цей талант впав на нерозумну голову, це дуже часто закінчується не найкращим чином. Є безліч прикладів того, як зникали із футболу винятково талановиті гравці. Причина — не вистачало розуму. Мені, я гадаю, пощастило. У футболі мені завжди зустрічались люди розумні, з якими було цікаво працювати. Так було і в дитячі роки, і потім, коли я потрапив до дублю тих самих «Карпат», які сенсаційно виграли у 1969-му році Кубок СРСР. Які то були люди: Кульчицький, Габовда... Ну, тут усіх слід називати, тому що команда була талановита й футбол показувала розумний.
— Так було лише у «Карпатах»?
— Ні. Всюди, де мені доводилося працювати, були розумні люди. І по-футбольному розумні, й просто по-людськи. Мені пощастило два роки навчатися у Москві у вищій школі тренерів разом із самим Едуардом Стрельцовим...
— Я не пам’ятаю, але кажуть, що такого футболіста в нас не було й уже ніколи не буде. Це справді було так?
— Я не бачив молодого Едуарда. Бачив його гру вже після того, як він вийшов із в’язниці. І він грав так... Гадаю, якби не тюрма, світ би мав не Пеле, а Стрельцова. Але так не сталося. У ті часи не були потрібні настільки талановиті люди. Вважалося, що перемоги приносить система, тому такі яскраві особистості, як Стрельцов, заважали системі. І не лише в футболі. Ось і зробили йому провокацію. Мені дуже багато дало спілкування із ним. Та й інші хлопці, з якими я вчився, були футбольними інтелектуалами.
— За вашими словами усе виходить аж занадто ідеально. Але ж відомо, що уже в ті часи футбол страждав від внутрішніх «хвороб», які доходили до дитячих команд, у яких юним футболістам часом підправляли документи, щоб вони виграли. Вам доводилося бути свідком цього?
— Ще раз підкреслюю, що мені пощастило. Той футбол, якому я вчився, був чистим від усіх махінацій. Тоді нам не ставили за мету будь-що виграти. Нас намагалися навчити грати в футбол. Було навіть таке поняття, як «львівська школа», яка дала в 70—80-ті роки не один десяток футбольних майстрів, які грали по всьому СРСР.
— А чи потрібно це тепер, коли все по-іншому, коли футбол змінився і майже нічим не схожий на той, що був 30 років тому?
— Футбол залишився таким самим. Змінилося життя навколо нього. З одного боку, ми втратили багато що із того, що було в радянські часи. Зате тепер нам легше розуміти іноземців, які живуть вже практично за тими ж законами, що й ми.
— Вам доводилося спілкуватися із багатьма великими тренерами з-за кордону. Чим вони кращі за наших? Чому вони досягають успіхів?
— Нічим вони не кращі. Вони просто більш вільні в своїх діях, більш розкріпачені. Вони чітко знають свої права й обов’язки. Відчувають себе захищеними. У нас же тренер — це часом лише інструмент у руках власника клубу, який може вчинити з тренером все, що заманеться. Я не маю на увазі провідні клуби рівня «Шахтаря», «Динамо», «Дніпра»... Але на рівні щаблем нижче це саме так і є. Тренеру там не до творчості — треба будь-що дати результат, інакше втратиш роботу без усяких подальших гарантій. Звідси, гадаю, і нервозність наших тренерів, невпевненість. Іноземці — зовсім інші. Вони спокійні за будь-яких умов. У цьому й різниця.
— А ви спокійний тренер?
— Тепер, напевно, що так. Раніше був більш гарячим. Що зробиш — досвід приходить з роками, яких не повернеш. Тепер я по-іншому ставлюсь до футболістів, ніж, наприклад, 10 чи 20 років тому. Мені здається, що я навчився з ними розмовляти.
— Футболісти різні бувають. З тим же Андрієм Шевченком, який є нині найзнаменитішим українцем у світі, непросто, напевно, розмовляти?
— Раніше, можливо, було й непросто, я цього не знаю. Тепер же Шевченко — досвідчений футболіст, який усе пройшов, усе бачив, усе відчув у футболі на найвищому рівні. Від нього в збірній я маю лише допомогу й дуже хочу, аби він залишився у команді до Євро-2012. У нас таких футболістів більше немає.
— Але ж у збірній, яку ви готуєте із прицілом на європейський фінал, що відбудеться за два роки, мали б бути молоді й перспективні гравці, а не ті, у яких кращі роки вже позаду.
— Зате такі футболісти мають досвід. У футболі дуже багато важить психологія. Говориш футболісту, що він може грати, а потім бачиш на полі, що він не вірить у це, коли зустрічається із сильним супротивником. Чому «Інтер» на чолі із Жозе Моуріньйо виграв Кубок чемпіонів? Тому що футболісти були впевнені в собі. «Інтер» міг програти в Києві й узагалі вилетіти ще восени. Але «Інтер» вірив у свої сили й переміг, а «Динамо» — не вірило. Тому й програло на останніх хвилинах. Не в майстерності була справа, не в тактиці, а у впевненості в тому, що ти можеш перемогти. Чому я можу навчити футболіста збірної? Грати в футбол? Уже пізно. Моє завдання — дати гравцям ту саму впевненість. Якщо вона буде — будуть перемоги. Задля того мені й потрібні в команді досвідчені гравці.
— Але одною впевненістю кубок Європи не виграєш. Чи не здається вам поставлене перед збірною завдання стати чемпіоном Європи дещо перебільшеним? Ми ж не те що не вигравали, а взагалі ще жодного разу не грали в фінальних європейських турнірах.
— Не згоден. Можу як фахівець стверджувати, що наші хлопці нічим не гірші за своїх суперників. Слід лише допомогти їм розкрити свій талант і показати його саме у вирішальних поєдинках. У цьому я і бачу своє завдання.
Мені хотілося повернути розмову із Мироном Маркевичем назад, аби знову пройти крізь футбол і не лише футбол його юності. Тої самої, коли й сонце світило краще, й трава була зеленішою, і футбол був більш щирим... Але літак уже заходив на посадку й нам запропонували застібнути ремені безпеки. А що то за розмова про минуле в застібнутому вигляді? Тому я подякував тренерові збірної України й залишив його думати про майбутнє. Назавтра збірна виграла.
