У Києві відбувся концерт Олександра Городницького
Анатолій ЛЕМИШ, "День"
У трагічні, повні тривоги й надії серпневі дні 1991-го року в "живому кільці" навколо Білого дому зібралося багато хлопців із московського клубу авторської пісні. Вони принесли гітари й співали всю ніч Окуджаву та Галича, Висоцького та Візбора. І, звичайно, "Атлантов", які "держат небо на каменных руках", Олександра Городницького. Автор пісні згадує:
- Десь близько сьомої вечора двадцятого серпня до мене підійшов якийсь хлопчина і, уважно подивившись, запитав: "Олександре Мойсейовичу, це ви? Можна, я стану поруч із вами?" Більшого компліменту як автор я ніколи в житті не чув.
Сьогодні багато молодих із здивуванням відкривають для себе Атлантиду, котра майже втонула - авторську пісню, з її неголосним, несуєтним словом, із довірливою інтонацією. Цей жанр, який, здавалося б, вичерпав себе, нині набуває другого дихання.
Ось Олександр Городницький. Сивий чоловік, якому днями виповнилося 65 років. Геолог. Мандрівник. Академік. Поет. Голос аж ніяк не співочий. Музична освіта відсутня. Приїжджаючи до іншого міста, шукає, хто б міг йому акомпанувати, оскільки сам грати навіть на гітарі не вміє.
Але ж тримає зал! Та так, що той підспівує йому упівголоса весь концерт. Дивно навіть спостерігати, як підлітки підхоплюють пісні, написані ще в пору юності їхніх батьків. Мабуть, ці старі пісні - також про головне. Про гідність. Про мужність. Про кохання й вірність. Про напівзабуте нині поняття: інтелігентність.
І оскільки писалися ці пісні для себе, для своїх друзів, вони спокійно обходяться без мішури у вигляді кордебалету та спецефектів. Все тримається на найпростішому і найпрофесійнішому: особистості автора. Тому й пісня називається авторською.
У залі виникає добра, довірлива атмосфера, коли й аплодувати не хочеться: хіба доречно це під час дружньої відвертої розмови?
Одна із загадок Городницького - його позачасовість. Відгриміли політичні залпи й пісенні агітки, й знову чути непомітні "Над Канадой", "У Геркулесовых столбов", "Кожаные куртки". Виявилося, що свічка мудрого романтизму, що мерехтить у них, не згасає й на протягах доби чистогану. І на фінальній пісні концерту, "Атлантах", зал підвівся й підспівував стоячи.
Ні, вже, перепрошую, я упереджений, я не можу судити пісні Городницького. Я їх люблю.
