11 грудня майстер відкриє персональну виставку «Кардіограма душі» в Російському центрі науки і культури. В цей день автор відзначає свій день народження і 10-річчя творчості. Його творча біографія почалася після страшної трагедії — автокатастрофи... Лежачи і спираючись на лікті, він почав малювати. Із часом визначився зі стилем, технікою і тематикою картин. Сьогодні Юрій Пацан — відомий художник, за його плечима вже більше десяти персональних виставок в Україні та за кордоном. Він — лауреат премії ім. Островського та нагороджений Орденом княгині Ольги. Активний і творчий чоловік і майстер, що не змирився із приговором бути прикутим до ліжка..
ВСЮДИ ПЕРШИЙ
Про свої перші малюнки Юрій Іванович згадує з усмішкою. В дитинстві він розмальовував сільські ворота батьківської хати села Пархомівки, з якого родом. А ще полюбляв малювати карикатури на шкільних порушників дисципліни для «Комсомольського прожектора», де і був членом редколегії. «Часто й сам був серед порушників, та на себе карикатури писати руки не піднімалися», — сміється художник.
Юрію притаманне особливе почуття гумору та оптимізму. Незважаючи на інвалідний візок, він жвавий чоловік. У його домашньому кабінеті поряд із пензлями, мольбертом і натягнутим полотном — бруси, на яких невправний оптиміст «стає» на ноги.
— Для мого діагнозу — розриву хрящів хребта та спинного мозку на 11 міліметрів, — уже велике досягнення, що я сиджу на візку. Займаючись на брусах, маю надію, що стану на ноги, навіть веду щоденник із помітками про нові відчуття, — зізнається Юрій.
Свої картини він пише натхненно, щодня встаючи із сходом сонця. Жартує, що не може обходитися без живопису, ніби звиклий до нікотину організм не може без цигарки. А все від його лідерської вдачі. Електрик за освітою, Юрій Іванович працював в Інституті радіології, а коли стали потрібні люди робити заміри в зоні ЧАЕС, Юрій був першим, хто туди поїхав (сьогодні має другу категорію ліквідатора Чорнобильської АЕС). Згодом перейшов працювати токарем на машинобудівельний завод НІФ «ФЕРМАШ», заочно здобув спеціальність організатора виробництва, техніка-технолога і налагоджував виробництво заводу.
— Тому мені сьогодні так просто винаходити зручні для написання пристосування, бо на заводі завжди вмів зробити оснастки, які пришвидшували процес виробництва. Наприклад, найзручніші мастихіни для живопису роблю сам із пластика, а кращі пензлики виходять із хвоста нашого котика Осіка чи з кінської гриви, — розказує Юрій.
ВИХОДЖУВАЛИ ХУДОЖНИКА ТОЛОКОЮ
— У нас дуже дружня родина, — зізнається дружина Юрія — Тетяна Степанівна. — А ще багато друзів, завдяки тому, що Юра дуже відкрита людина. До нас люди йдуть, ми нікому не відмовляли в допомозі, й нам не відмовили, коли прийшла біда.
Трапилося нещастя в 1999 році, і все село Чабани (Київська обл.) облетіла звістка, що Юрію Пацану потрібна допомога. До їхнього дому почали сходитися люди чи з доброю порадою, чи із допомогою.
— Пам’ятаю, що тоді мене дуже вразили слова директора школи Ірини Ліщук. Вона мені сказала, що я маю бути вдячним долі й за такий стан, що можу хоч порадою допомогти донькам та дружині, а могло б бути і так, що б вони тільки квіти мені приносили, — розповідає Юрій.
Буквально посадив «лежачого» хворого товариш-хірург, заввідділом швидкої допомоги Сергій Лобанов. Він приходив щодня протягом трьох місяців і всіма можливими методами, включаючи тібетську медицину та психологічну допомогу, підняв Юрія з ліжка.
— Було складно і фізично, і морально, та я не мав права здаватися, бо в мене було двоє малолітніх доньок: одна в 4-му, інша в 6-му класах і я не міг звалитися на плечі жінки.
Тетяні дійсно було сутужно, бо на зарплату вчителя початкових класів велику родину не втримати. Тим паче, що з чоловіком вони жили завше душа в душу, і Таня за будь-яку ціну ладна була боротися за здоров’я чоловіка.
— Ми однокласники, зустрічалися з 9-го класу. Таня чекала мене з армії, а листами, що ми надсилали одне одному, і до сьогодні зачитуються теща та доньки, — сміється Юрій.
Робити перев’язки потрібно було кілька разів на день і до того ж ходити на роботу, виховувати дітей.
— Благо медсестра Таїса Наконечна, яка жила в сусідньому під’їзді, мені на перших порах дуже допомогла: і крапельниці поставити, й перев’язки зробити, — згадує із вдячністю Тетяна Степанівна.
Роздуми, чим зайнятися в такому стані, щоб забезпечити родину, вирішилися самі собою. Юрій намагався чимось зайнятися, переключити свою увагу від болі фізичної та душевної. Спочатку він виготовляв із пластикових пляшок композиції-ікебани. Та це захоплення через запах плавленого пластику було шкідливим для його пошкоджених під час аварії легень. Саме хірург Сергій Миколайович і порадив йому почати малювати.
— Почав я переписувати стару ікону трьох святих Іоана, Герасима і Пічіріма. Дід Степан приніс мені дощечки з липи, і я взявся за роботу. Працював старанно. Така робота мене відволікала, надихала. Не притримуючись точної технології іконопису, я покрив ікону лаком. Як же ми сміялися із дружиною, коли антиквар, зацікавившись іконою, із всією поважністю довго оглядав її і видав своє резюме: «Художник добре реставрував ікону, але ж навіщо він покрив її лаком?»
Згодом художник-початківець перейшов на полотно. Спочатку намалював родичам коней, і цю роботу можна вважати першою із серйозних робіт, хоча в Юрія так і не вистачило духу подарувати твір. А потім були ромашки, які знайома подарувала своїй приятельці, і так Юрій Пацан став відомим в селі художником.
СУЧАСНИЙ ПИМОНЕНКО
Картини Юрія Івановича — екскурс в XVIII — XIX століття українського життя і традицій нашого живопису. Старенькі білобокі під солом’яною стріхою хатини, воли, запряжені в віз, дівчата у вишиванках — все це звертає глядача до наших кращих традицій, таких, які ми зустрічаємо на полотнах класичної української школи Пимоненка, Орловського, Васильківського. Та ж напоєна красою природа в насиченій, соковитій зелені, ті ж безкраї лани та колосисті поля.
Для самого художника було відкриттям, коли він, працюючи в своєму стилі, відкрив для себе Пимоненка. Сучасний художник побачив, наскільки його стиль нагадує манеру письма визнаного метра. Весь живопис Юрія Пацана суцільно пластичний і об’ємний, для нього характерні плавні лінії, спокійні округлі ритми.
— У грудні цього року мав ще дві виставки в галереї авторських робіт «Гама» і в селі Новосілках. Наскільки ж приємно, коли бачиш, що людям потрібне мистецтво, що вони тягнуться до нього, особливо по селам. Згадую, як раніше Будинки культури жили самобутнім життям. У нашому селі, наприклад, було три струнних ансамблі, я сам грав соло на духовому інструменті — баритоні, пробував грати і на гітарі. А сьогодні що ж в селах — тільки темінь навколо. Маю величезне бажання створити в Чабанах виставковий зал, не тільки із своїми картинами, а і для місцевих художників. Сьогодні людям так не вистачає мистецтва — переконаний художник.
