Вже сьогодні з великою часткою ймовірності можна передбачити,
що ці спектаклі матимуть глядацький успіх. Всі складники для цього є: популярний
жанр і зірка — в одному випадку, в другому — незвичність і певна експериментальність.
Але можна передбачити й те, що нові роботи в черговий раз дадуть критикам
привід докорити театру потуранням масовому смаку. Чому в черговий? Та тому,
що всі найбільш помітні постановки минулого сезону саме в цьому, ніби непростимому
для академічного театру, гріху й звинувачували. Спробуймо зрозуміти, хто
ж правий — високочолі критики чи глядачі?
Рівно рік тому відбулася прем’єра «Ревізора» — спектаклю,
що став безперечним хітом київського театрального сезону і який йде з незмінним
аншлагом. Однак, як відомо, будь- який театр, навіть прислухаючись до думки
професіоналів, жив, живе й житиме думкою каси. Ми лише штучно перервали
цей процес років на 80. А тепер все просто повернулося на круги своя. І
разом зі своїм приходом у театр глядач привніс в нього свій смак, свої
пристрасті, свої бажання, якщо хочете. Наприклад, свою любов до сюжету
й актора в спектаклі. Як виявилося, «до дірок» відомий дійовий ряд «Ревізора»
глядачеві просто подобається.
Адже історія дійсно чудова й дуже смішна. І будучи позбавленою
шор нав’язливої ідеологічності, вона стала в спектаклі театру ім. Лесі
Українки тим, чим і мала бути, — історією про дурість, вульгарність, містечкове
міщанство та чиновницьку підлоту. Теми по-слов’янському вічні. Ю. Аксьонову,
слідом за Гоголем, щоб їх представити, знадобилося насамперед створити
галерею типажів і перенести її на сцену акторськими засобами. Безумовний
лідер спектаклю — Юрій Миколайович Мажуга. Свого Городничого він грає віртуозно,
використовуючи для цього всі можливі акторські барви. Коли питаєш його
про цю роботу — трохи буркотить, трохи кокетує (акторське кокетування —
річ, що не залежить ні від статі, ні від віку, ні від регалій), а на сцені
явно отримує задоволення від усього того, що відбувається з ним і довкола
нього. Тому, скажімо, зустріч Городничого з Хлестаковим у корчмі часто
перетворюється на майже концертний номер Ю. Мажуги та О. Мухарського. І
ось вам парадокс: режисура явно незадоволена, адже це затягує спектакль,
збиває його ритм, партнери сумують за лаштунками. А глядач «ловить кайф».
Актори ще потягли б — він і на це не образився б. І, по суті, всі подальші
реакції залу пов’язані з акторською «смакотою», наприклад, у Т. Назарової
(Ганна Андріївна) чи С. Озиряного (Земляника). І так впродовж усіх трьох
годин, поки триває «Ревізор».
«Маскарадні забави» — ще одна прем’єра минулого сезону.
П’єса О. Богдановича була явно взята в репертуар з урахуванням глядацького
інтересу. Тема залаштункового життя, любовний трикутник (і не один!), гумор
— усі компоненти один в один. От тільки не дуже зрозуміло було, що в просторі
п’єси знайдуть для себе режисер і виконавці. Безумовно, М. Рєзникович розв’язав
цю професійну проблему гідно. Передусім знайшовши для «Маскарадних забав»
форму музичного дійства, наситивши спектакль сенсом і емоцією завдяки класичній
поезії та композиціям В. Шпаковської.
А що ж актори? Олег Треповський, виконавець ролі Карло
Гольдоні: «Я відчув, що із цим спектаклем в мою акторську працю прийшла
нова якість. Може, хтось скаже: «Запізно». Адже я на цій сцені працюю вже
вісім років. Але сама форма спектаклю для мене нова, незвична — й це породжує
бажання грати, потребує іншої техніки і водночас надає багато можливостей
для акторського самовираження».
Наталя Доля, виконавиця ролі Маддалени: «Я поки не відчуваю,
що зіграла в цій ролі все, що можна. Я весь час шукаю для своєї героїні
якісь нові грані характеру, намагаюся зробити її різною».
От вам і другий парадокс: у О. Треповського за плечима
досвід, скажімо, «Історії однієї пристрасті» або «Тойбеле і її демона»,
він явний «gene-premier» трупи, у Н. Долі — точно і різноманітно зіграні
героїні «Розлучення по-російському» або «Осінніх скрипок». Порівняно із
цими роботами «Маскарадні забави» виглядають акторським дитячим садком.
Але, очевидно, все залежить від тієї професійної планки, яку сам собі ставиш.
У сьогоднішньому театральному мистецтві з його абсолютною
свободою жанру та стилів трапляються й інші парадокси. За радянських часів
класика, як відомо, завжди була для будь-якого театру творчою віддушиною.
А тепер вона часто стає причиною серйозного режисерського головного болю.
Навіть якщо це «light classic», як у Е. Скріба. По-перше, грати «салонну
комедію» як таку не дуже цікаво, по-друге, наш театр не надто знається
на її законах, все-таки це не наш жанр... Але можна запропонувати глядачеві
свій варіант комедії про те, як Маргарита Наваррська — втілення істинно
жіночого начала, логіки та способу мислення — переграла короля Карла Іспанського
— ходячий набір рис характеру, найбільш властивих чоловікам. При цьому
постановником спектаклю Л. Остропольським, з допомогою Е. Скріба й Е. Легуве,
було збито хвацьки закручену інтригу. А за допомогою художника спектаклю
І. Несміянова визначилося вельми своєрідне й осучаснене «середовище проживання»
персонажів. Набагато складніше було віднайти той спосіб акторської гри,
який найбільш відповідав би новому жанру «Таємниць мадридського двору».
Поки тут не спостерігається ні режисерської твердої руки, ні акторського
розуміння завдань, а як наслідок цього — зіграності. І, разом із тим, спектакль
підтвердив, наприклад, схильність до гострої зовнішньої характерності у
О. Роєнко, виявив надзвичайну органічність О. Когут. От і виходить, що
горезвісна «думка каси» і глядацьких потреб зовсім не обов’язково має суперечити
професійній вимогливості. Залишається лише сподіватися, що майбутні прем’єри
театру це підтвердять.
