Кіно, яке вони привезли, публіка сприйняла неоднозначно.
Ті, хто пам'ятає й любить Говорухіна часів «Місця зустрічі змінити не можна»,
а Михалкова — «Незакінченої п'єси» й «Рідні», були розчаровані. Інші навпаки
(й цих інших, потрібно визнати, більшість). Загалом, хто, виходячи із залу,
захоплено ридав, хто роздратовано гмикав, хто позіхав — нормальна гама
здорових глядацьких почуттів. Та й як ще реагувати? Адже це всього-навсього
кіно.
Так, але не зовсім. Оскільки кіно в Росії, як виявилося,
більше, ніж кіно. Принаймні коли його знімають Говорухін і Михалков. І
легка глядацька істерія навколо «Ворошиловського стрільця» й «Сибірського
цирульника» пояснюється тим, що ці дві особистості сприймаються сьогодні
й у Росії, та й у нас швидше як політики, ніж як художники. Власне, Говорухін
і є діючий політик. А Микита Сергійович, хоч і керує Спілкою кінематографістів,
контролює російський Фонд культури, але від політики, так би мовити в чистому
вигляді, відхрещується. Проте не без лукавства. Адже сказав же він у інтерв'ю
«Санді Таймс»: «Я не шукаю влади над людьми, але якщо відчую, що народ
дійсно має потребу в мені й хоче бачити мене на посаді президента, то я
всерйоз про це замислюся».
Нові фільми цих режисерів не тільки з особливою ретельністю
моделюють масові глядацькі емоції, але, й це головне, претендують майже
на таке собі духовне звернення до нації й більше за те — показують, яким
шляхом державі Російській потрібно рухатися. Нехай навіть публічно режисери
цей факт і заперечують. Хоча, ні. Адже не раз і не два Микита Михалков
повторював: «Фільм показує не якою Росія була, а якою повинна була стати».
А підсвідомість при цьому продовжує: якою вона буде, якщо, звичайно, нею
керуватиме такий добрий, суворий, але справедливий цар-батечко, в образі
якого постав перед глядачами сам Микита Сергійович. Сьогодні — кадр з фільму,
а завтра, дивишся, — реальність. Чого тільки не було в Росії... Ну не Михалков,
так інший, кого приваблюють його погляди.
У пошуках російської національної ідеї режисер наче повторює
відому дореволюційну формулу: «православ'я, самодержавство, народність»,
а в фільмі всіляко підкреслює російську окремішність, відверто милується
горезвісною загадковістю душі. Й це, насправді, добре. Ну дійсно, що поганого
в патріотизмі? Навпаки. Але чомусь дуже бентежить, якщо так можна висловитися,
той патріотичний набір, який пропонує режисер. Його Росія безшабашна (це
тобі не сухий західний прагматизм), загульна, непередбачувана, але при
цьому така, що Бога пам'ятає й царя шанує, дуже весела й рясна. А на підтвердження
— ікра, млинці, цигани, ігрища й інше, інше, інше. Так і хочеться заспівати:
«Как упоительны в России вечера...» Навіть ніяково, справді. Вже від кого
— від кого, а від Микити Михалкова такої «туристичної листівки» дочекатися
не хотілося. Ну гаразд, був би це, так би мовити, експортний варіант. Але
ні. Режисер був відвертим з київськими журналістами, мовляв, мені дорікають,
що я зняв фільм для іноземців. «Так, для іноземців, які живуть у нашій
країні. Якщо 17-річний думає, що війну виграв рядовий Райан, то хочеться
пояснити, що це не так». І додав: «Взагалі люди втомилися від американського
кіно».
Забавно, та лаяти американське кіно стало загальним жестом.
Михалков, а особливо Говорухін, у цьому досягли успіхів. Але якщо те, що
зняв Михалков, не голлівудське кіно, то що?.. Та й Сергій Говорухін використав
найрозхожіший, щоб там не було, сюжет американських бойовиків (герой-одинак,
який не домігся офіційної справедливості, виходить на стежку війни з кривдниками)
і їхнє ж прагнення, хоч би що там було, поділити світ на чорне й біле.
Ось і в «Ворошиловському стрільцi» — хто не з нами, той проти нас.
Я зовсім не намагаюся судити, погано це або добре, що режисери
в своїх роботах вирішили використати голлівудські лекала, а просто констатую
факт. Але при цьому не розумію, навіщо американське ж кіно лаяти.
Та повернемося до «Цирульника». Отже Микита Михалков, за
його власним зізнанням, своїм фільмом усього лише намагається об'єднати
народ. Навколо чого — дивись вище. А що з цього вийшло? Як дуже вірно,
на мій погляд, зазначив Юрій Гладильщиков у журналі «Итоги», «Цирульник»
викриває національні міфи й надії на життєдайну російську окремішність.
Показує, що Росії все не на добре, а ідеї свободи й демократії обертаються
революціями. Ось уже на таку реакцію режисер, напевно, не сподівався. І
розрахував, вивірив все до найменшої дрiбницi, а, дивись же ти, як обернулося.
Ні, не даремно Микита Михалков критиків не полюбляє.
Отже шлях, запропонований Михалковим, більш менш зрозумілий:
православ'я, самодержавство (читай — президентська влада), народність.
І всіма доступними засобами (а їхній арсенал дуже великий, враховуючи $45-мільйонний
бюджет картини) режисер нав'язує глядачам вибрані ним ідеологічні установки.
Те ж саме робить і Станіслав Говорухін. Тільки вже у нього
в «Стрільцi» зовсім інший коленкор. Режисер подав свій погляд на новітню
історію. Втім, автор запевняє, що це лише передбачуваний розвиток подій:
принижені й ображені беруть владу в свої руки, звільнивши їх заздалегідь
від гвинтівки з оптичним прицілом. Мене насторожило й навіть у чомусь налякало
те, що режисеру, схоже, імпонує саме такий варіант розвитку подій. Більше
того, він його в певному значенні провокує.
Сюжет «Ворошиловського стрільця» гранично простий. Три
молодих негідники гвалтують дівчину. Живе вона з дідом (Михайло Ульянов)
і той, не домігшись справедливості у влади, геть повністю підкупної, вирішує
помститися сам і береться за зброю. Вбивати він кривдників не вбиває, але
яйця (вже пробачте за прямоту, але кадр з фільму не викинеш) їм відстрілює.
Як говориться, око за око. Вірніше, геніталії за геніталії. Загалом вікова
ідея праведної помсти. Й якщо режисеру Говорухіну миліше справедливість
у такій первісній формі, ніж усякі там юридичні тонкощі й нюанси — це ще
півбіди. Адже він не просто карає негідників- гвалтівників, він, по суті,
карає соціальні типажі, в яких уже депутат Говорухін вбачає причину всіх
нинішніх бід Росії. Ось вони винуватці: спекулянт- крамар, гнилий інтелігент
і третій — молода людина без певних занять, але з татом — полковником міліції.
Вони не просто гвалтівники, що, природно, огидно. Вони гвалтівники саме
тому, що нічого іншого від таких типчиків чекати не доводиться.
До речі, Говорухін і не приховує соціальної спрямованості
картини. «Я бачив одного разу всю цю трійцю, — розказував він на прес-конференції.
— Тільки їх було не троє, а тисяч тридцять. У жовтні 93 року біля Будинку
рад. Коли вранці підходили танки, ці лоточники закидали танкістів «Снікерсами»,
пачками «Мальборо» тощо. В цих танках сиділи куплені за гроші кати, які
на очах у всього світу розстрілювали свій власний парламент (цього сорому
ніколи нам уже не позбутися). Й коли снаряд влучив усередину будівлі, весь
цей натовп свистів, горлав і аплодував. Та їх треба просто як гнид знищувати.
От їх я й вивів у своєму фільмі. Я тут на них відігрався». До цього можна
додати: й усім іншим чесним людям підказав, як з ними боротися, анітрохи
не ніяковіючи, що уроки братовбивчих воєн ми всі разом уже проходили.
Невже це й є ще один шлях для Росії? І чи тільки для неї?
Під час показу картини в київському Будинку кінематографістів зал раз у
раз схвально аплодував і весело реготав. Не менш захоплено в більшості
своїй сприймала публіка й «Цирульника». Й було по-лякливому очевидно: політичні
ідеї, що пропагуються російськими режисерами й подаються у вигляді глянсової
листівки й а la народного кіно (у випадку з Говорухіним), знаходять вельми
живий відгук. Що це? Дефіцит власних орієнтирів? Або, може, має рацію Микита
Михалков, який на прем'єрі, коли його попросили оцінити стосунки між Україною
й Росією, раптом пригадав примовку: мужик на пана гнівався, гнівався, а
той і не знав. (Сміх у залі)...
ДУМКИ
Олександр РОДНЯНСЬКИЙ, кінорежисер, генеральний продюсер
«1+1»:
— Дозволю собі спрогнозувати, що в нас цей фільм, як завжди,
буде сприйнято із значно більшим ентузіазмом, ніж у самій Росії. Попри
фантастичну режисерську майстерність, успіх фільму віддзеркалить скоріше
емоційний стан частини українського суспільства, ніж якість самої стрічки.
Маю на увазі тих, хто все ще не ідентифікував себе в нових історичних реаліях
і відчуває певну ностальгію за образом «світлого минулого», яке репрезентує
талановитий майстер.
Олександр РУТКОВСЬКИЙ, кінокритик:
— Гадаю, це друга (після «Очей чорних») нищівна творча
поразка Михалкова. Причому за аналогічної амбітно-експортної попередньої
задумки і такої ж фінальної реакції на неприйняття картини критикою: мовляв,
зроблено не для нас, а для широкого глядача. Для широкого — це точно, але
ж і для дуже неглибокого. Ерзац патріотизму упаковано в базарний лубок.
Актори не грають ролі, а граються в ролі. Що, на мій погляд, просто ганебно
для такого чудового актора й акторського режисера — як Михалков. Усього
півхвилини чудової роботи лише в одному епізоді — у Нейолової відчай матері
Толстого. І всього на півхвилини цікаве режисерське рішення — молоді унтер-офіцери
стоять так непорушно, що серед їхніх чобіт спокійно скаче горобчик. Решта
— три години нудьги.
Мені, як критику, клінічно було цікаво спостерігати тільки
одну лінію в цьому грандіозному за постановкою фільмі: як голлівудський,
американський за всіми художніми параметрами і критеріями фільм намагається
артикулювати, по суті, антиамериканську, саме «рассєйскую» національну
ідею. Організоване Михалковим співмешкання цих несумісних якостей для мене
було дійсно цікавим.
Ще одне сумне спостереження: безпрецедентно велика для
Михалкова кількість цитат і ремінісценцій з самого себе й інших родинних
йому за духом і навіть кров'ю авторів: Тарковського і Михалкова-Кончаловського.
Примітна тут і деяка, на мій погляд, фатальна симетрія
«сибірських» сюжетів братів Михалкових. Свого часу, знявши таку ж грандіозну
для радянських часів «Сибіріаду», у такому ж ортодоксально-патріотичному
ідеологічному дусі, Андрон Михалков-Кончаловський скористався плодами її
успіху в офіційних колах для того, щоб стати, умовно кажучи, американським
режисером. Микита Михалков, ставши у зв'язку з «Оскаром» знаменитим у Америці
режисером, використовує цю обставину для самоствердження гіперросійського
автора.
Наталя КОНДРАТЮК, журналістка:
— Я насправді не вважаю, що сприйняття цього фільму залежить
від національності. Всі слов'яни сприймуть його однаково, незалежно від
того, на якій території вони живуть. Ця стрічка про велич навіть не російського,
а слов'янського духу. Я не проти, щоб моя дитина виростала на таких фільмах.
Роман БАЛАЯН, кінорежисер:
— Думаю, що глядач буде вельми задоволений. Адже фільми
роблять для глядача, а не для тих, хто проводить опитування. А оцінювати
режисерську роботу Михалкова я не буду. Навіщо? Він мій колега.
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, кінокритик:
— Скажу відверто: могло бути й гірше. Фільм не провальний.
Я дуже люблю стрічку Михалкова «Рiдня». Тарковський, подивившись «Рiдню»,
ударив кулаком по столу і сказав: «Микито, ти довів, що вмієш знімати кіно.
То знімай!» Інша справа, що Михалков не пішов цим шляхом... Щодо самих
колізій, то це не реальна історія, а міф ліберально-консервативного штибу.
Хто хоче сприймати, хай сприймає. У нас ставлення до Олександра III має
бути іншим: не забуваймо, що він абсолютно зупинив функціонування української
мови в Російській імперії.
В Україні практично нема прокату. Коли цей фільм хоч трохи
допоможе нашому прокату вже буде непогано. Утім, доброї волі з боку тих,
хто займається прокатом, я не бачу. 200 гривень за квиток у Палац «Україна»
— це навіть аморально.
«Кінокритик» Т. БАРЛИБАЄВ, читач «Дня»:
— За всієї поваги до творчості Микити Михалкова хотілося
б зазначити, що останні його проекти, у т.ч. й «Сибірський цирульник» відносяться
до розряду суто комерційного кіно. Не випадково сам автор фільму порівнює
збори від фільму зі зборами «Титаніка» і «Армагеддону». Парадокс у тому,
що кращі твори російської культури і кінематографії вирізняються аж ніяк
не касовими зборами, а глибиною, високим ступенем духовності і відображенням
найтонших душевних переживань героїв. На жаль, «Сибірський цирульник» не
«дотягує» до цих показників і нагадує лише красиву листівку «експортної»
Росії, причому горілка, ікра і ведмеді вельми посилюють цей ефект. Водночас,
зовнішній ефект фільму безумовний, і саме він буде бути запорукою популярності
й окупності картини — товару «широкого споживання». Записала Людмила
МИКИТЮК
