На проспекті Перемоги, біля станції метро «КПІ» одержано неабияку перемогу над українським кіно. Екскаваторами і новітньою потужною технікою зруйновано добре відомий кільком поколіннями киян кінотеатр, названий ім'ям нашого і всесвітнього генія Олександра Довженка, режисера і письменника. Історію сучасного українського кінематографа неможливо уявити без цієї споруди.
Руйнація відбулася останнього тижня, грандіозно й швидко у дві зміни. Я живу неподалік і, вийшовши зранку до магазину звичною дорогою до метро, повернувши голову, завмер від жаху. Побачив вже понівечені стіни кінотеатру. Потім повернувся додому, взяв фотоапарат і відеокамеру, подзвонив сусідці, народній артистці Ларисі Кадочниковій — і ми знову застигли біля справжнього кадру жаху — вбивства нашого рідного кінотеатру. В спекотній пилюці та гуркоті нищення.
Для Лариси та її друзів-колег це було особливе місце усього кінематографічного життя. Особиста присутність на незабутніх прем'єрах, фестивалях, зустрічах із глядачами. Разом із друзями і видатними українськими колегами, авторами видатних стрічок українського поетичного та іншого класного кіно.
Я її зняв у розпачі біля руїни, що народжувалася страхітливо на наших очах. Сирітоньку. Бо, може Лариса Кадочникова єдиною залишилася з когорти тих, хто творив всесвітньо відоме українське кіно. Наче ця руїна ставала надгробком тим, хто був у цьому домі. І я їх бачу тут теж: Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осику, Василя Цвіркунова — директора студії та чоловіка Ліни Костенко, Святослава Павловича Іванова — справжнього міністра кіно, акторів, що тут виходили на сцену перед прем'єрами, разом із Ларисою — Іван Миколайчук, Олег Борисов, Брундуков... Одна Лариса залишилась. Як нащадок і свідок.
Їх вже нема. А тут навіть руїна зменшується під ударами долі та могутньої техніки. До речі, тут вперше показували і «Репетицію оркестру» Ф. Фелліні. Передрекли. І там, і тут залізна куля нищить у фіналі стіну, за якою музиканти, артисти! Кіношники, зокрема.
Дорога до остаточної ліквідації кінотеатру була тривала й послідовна. У дусі часу. Спочатку кінотеатр закрили. На кілька років. Він стояв безпритульний. Як пустий сарай.
Потім ринкова економіка, «по согласованию с руководством» кіно та культури, звичайно, відкрила тут казино. З великими виграшами-програшами, дівчатами та напоями.
Увесь фасад миготів вогнями, зверху була назва казино, а під нею компромісно стара назва кінотеатру з ім'ям Олександра Довженка. Цю картинку я зняв для свого документального серіалу про Київ, війну і Довженка. Було в ефірі. Ну і що?
Казино — чи прогоріло, чи з інших причин — закрилося. Височів мертвий дім на цьому місці. Але з'явилися якісь прикмети ремонту! Тоді на багато місяців фасад оперезав великий транспарант із офіційним написом: «Кінотеатр О. Довженка перебуває на реконструкції». Щоб бачили усі, хто проїжджає й проходить проспектом наших Перемог. Насправді, кінь тут не валявся майже рік.
Реконструкція, як ви бачите, перетворилася на знищення. Ми стоїмо тут із Ларисою і сумно думаємо. Навіть Радянська влада, яка так жорстко боролася з українським поетичним кіно, його не здолала. Довженко, коли їздив на кінофабрику цим Брест-Литовським проспектом, нині переможним, перелаштовував в уяві старі халупи на красені будинки, облаштовував тут сади... Нових Будинків-монстрів вже багато. Буде ще один на святому для кіно місці. Міг би Довженко уявити, що на найдовшій вулиці міста знищуватимуть кінотеатри, кіностудія його ім'я перетвориться на пусте кладовище, а по всьому проспекту не буде жодної книжкової крамниці.
Ні, сучасний Київ недостойний генія цього міста. Якщо таке діється.
Сумно. І немає більше слів. Лише зображення лишається. Руїни.
