«Ще затопчуть, чого доброго!» — промайнуло в голові, коли
увечері тридцятого травня я намагався пробитися крізь тисняву гарячих тіл
до метро «Майдан Незалежності». Я тоді ще не знав, що подібна трагедія
вже сталася, але не у нас, у перезбудженому від усіляких свят Києві, а
в набагато спокійнішому Мінську.
А як радісно і багатообіцяюче все починалося! І міські
власті, і районні адміністрації буквально змагалися одна з одною, щоб створити
для киян атмосферу свята. Численні відкриті майданчики принаджували дефілюючу
публіку всілякими дійствами, навколо громадилися лотки з наїдками, над
вулицями і проспектами Києва витав демократичний шашличний димок. Ритми
розбурхували, перебивали, доганяли один одного, організовуючи розрізнених
гуляк у слухняну музиці спільність. Тисячі талантів, замкнених до пори
до часу по своїх квартирах, вихлюпнулися на вулиці, і Київ здивувався власному
багатству, своїм художникам, музикантам, танцюристам, просто радісним,
веселим людям, які струсили з себе і політику, й економіку, і всю ту темряву,
в яку намагається загнати свій народ бездарна держава. Запальна енергетика
карнавалу захоплювала всіх, голови плавилися на пекучому сонці і «полірувалися»
пивцем з горілочкою. І навіть вибори мера, приурочені до Дня Києва, сприймалися,
радше, мов якесь шоу, аніж серйозна справа. Гасло на кшталт: «Голосуй,
бо програєш!» не спрацювало, його витіснило гасло: «Гуляй від пуза, і на
фіг ваші вибори!» А тут ще й ейфорія футбольної перемоги, котра підігріла
молодецькі пристрасті, і грандіозні концерти на Хрещатику, на Співочому
полі... Місто ладне було в єдиному пориві сісти на мітли і рвонути на Лису
гору.
Але надвечір весела хвацькість добропорядного народного
гуляння на Хрещатику змінилася на енергетику того, що називають натовпом.
Перегріту на сонці, розбурхану гримлячою музикою, пивом, горілкою і застояною
сексуальною енергією багатотисячну масу людей потягло на «подвиги». І хоча
цього разу відмінно спрацювали правоохоронці, не допустивши ні масового
хуліганства, ні інших ексцесів, до тієї межі, де народ перейде в стан натовпу,
залишалося зовсім недалеко. Особливо на Хрещатику й околицях. І тоді один
невірний порух, один сірник, кинутий у порохову бочку...
Ні, знаєте, я більше не піду в свята на Хрещатик. На старому
доброму Андріївському узвозі набагато тихіше й інтелігентніше. Звісно,
і він став більш «попсовим», тут теж справжніх митців витісняють кустарі,
тут теж не проштовхнутися. Але сконцентрована аура творчості, неповторний
дух часу разюче різниться від масової тусовки в інших місцях Києва. І тут,
мабуть, неможливе перетворення народу на натовп, який змітає все на своєму
шляху і летить до трагедії — те, що сталося в Мінську, і чого ми, може,
чудом уникли у святковому Києві.
