З появою актора на сцені, незалежно від того, яку роль він грає, глядач, немов опиняється в полоні у мистецтва. Глибина погляду і голосу, задушевна простота і, разом з тим, непідробність існування в сценічному просторі, акторська та особова харизма примушують співпереживати з героєм вистави. Причому не важливо, хто він — чесний лицар Дон Кіхот чи комічно-виверткий Джон Сміт.
— Олександре, після того, як ви пішли з Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра до Театру Російської драми ім. Лесі Українки, чи розділяєте ви своє професійне життя на два етапи? Наскільки такий перехід був для вас органічним?
— Вихід із театру — це завжди, свого роду, підведення підсумків. Прихід у новий колектив — це, звичайно ж, новий етап у професійній діяльності. Це і надії, і побоювання, і віра в те, що ти недаремно зробив цей крок. До Київського театру драми і комедії в моєму житті був Театр юного глядача, в якому я пропрацював значну частину свого акторського життя. Тобто робота в ТЮГ — також була певним етапом у моїй долі. І кожному з цих театрів я вдячний за те, що вони були частиною мого життя. Я вдячний Михайлу Рєзниковичу, за те, що він не просто запросив мене до Театру ім. Лесі Українки, а відразу запропонував головну роль. Мій перший робочий день розпочався з репетиції вистави «Дуже одружений таксист». Тому перехід був природним і органічним.
— Деякі актори порівнюють процес роботи над роллю з народженням дитини, а які ваші відчуття?
— Роль — частинка тебе самого. Своєрідний індикатор, перевірка: наскільки ти розвиваєшся, чи виріс професійно і особисто. І, звичайно, наскільки ти готовий іти в професії далі... це рахунок, який ти кожного разу сам собі виставляєш...
— Чи шкода розлучатися з ролями?
— З одного боку, для мене це досить хворобливий момент у акторському житті, і я дуже хвилююся з цього приводу. Але, разом з тим, намагаюся сприймати «відхід» ролі, як належність. Думаю, все розписано Богом. Тому треба просто вдячно з ними прощатися — все одно вони залишаються з тобою, як твій особистий досвід.
— Завдяки роботі на сцені Російської драми з’явилося чимало нових персонажів, який матеріал вам найбільш близький?
— Мені здається, якщо актори говорять про те, що у них всі ролі — улюблені, вони певною мірою лукавлять. Драматургічні тексти дуже різноманітні і за художнім рівнем, і за складністю, і за своєю стилістикою. Тому ставитися до кожного характеру, створеному на сцені, однаково — просто неможливо. Для мене найбільш близькою є класика. Перечитуючи Шекспіра, Гоголя, Достоєвського, в черговий раз усвідомлюю, що дотик до класики — щастя для актора і подарунок долі. Крім того, я помітив, що якщо актор дуже хоче зіграти ту чи іншу роль, то хтось із режисерів, немов вгадуючи його бажання, пропонує саме цей матеріал. Якось і в моєму житті складалося, що деякі ролі, які я тихенько обдумував, не те щоб мріяв, а просто «приміряв» їх до себе, дивним чином «приходили». І я дуже вдячний за це режисерам — так було і з «Дон Кіхотом», і з «Прибутковим місцем», і з «Дядечковим сном», а свого часу — з «Живим трупом», «Отелло» і «Трамваєм «Бажання»».
— В чому, на ваш погляд, акторська місія?
— Щоб уникнути зайвого пафосу і красивих слів, за якими, як правило, нічого не стоїть, не буду вживати словосполучення «акторська місія». Але, враховуючи той факт, що сьогодні все — на продаж (мистецтво, в тому числі), хочеться, щоб актори керувалися в своїй роботі абсолютно іншими принципами. Є прекрасні рядки у Окуджави: «Давай, брат, отрешимся, давай, брат, воспарим...» Дотик до високого: до того, що хвилює не одне століття, і не одне покоління, — саме в цьому бачу покликання актора і покликання театру.
— Ваш Афанасій Матвійович у виставі «Дядечків сон», не дивлячись на, здавалося б, другорядність цього персонажу, за своїм емоційним наповненням перевершив багатьох інших героїв...
— До кожної ролі актор намагається підібрати свій «ключик». Багато що залежить і від репетиційного процесу. Репетиції вистави «Дядечків сон» проходили дуже легко — режисер Григорій Зіскін чітко усвідомлював, чого він хоче від акторів. Крім того, в процесі створення характеру я пропонував щось своє. Тому можу сказати, що робота над виставою — це був обопільний процес енергообміну, діалог думок, почуттів, у розумінні Достоєвського.
— Сьогодні деякі актори випробовують себе в режисурі. Не хотілося б і вам «приміряти» на себе нову іпостась?
— Свого часу Георгій Товстоногов дуже влучно сказав популярному артисту Леву Дурову: «Ви ставите вистави тільки тому, що загальний рівень режисури низький, і ви здаєтеся собі хорошим режисером». Я був ще зовсім юним, коли почув ці слова, але вони закарбувалися в моїй пам’яті на все життя, тому ніяких режисерських амбіцій у мене досі немає. Щоправда, як викладачу театрального університету, мені доводиться випускати дипломні постановки. Саме тут і доводиться «приміряти» на себе професію режисера. Але це, швидше, продиктовано необхідністю — інакше, вистава просто розсиплеться.
— Чому, передусім, вчите своїх студентів?
— Любити професію і бути в ній індивідуальністю. Театру необхідні цікаві особистості. Адже сьогодні в нашій професії дуже багато ремісників, які досить міцні і завжди цікаві особистості. І тоді глядач вірить акторському погляду, його паузі: за цією паузою, в його очах — прожите життя, яке завжди вабить, притягує...
— Як ви вважаєте, хто ваш глядач?
— Мені складно сказати, хто він, але я дуже люблю цього глядача. І не обов’язково, щоб він приходив на виставу виключно заради мене. Якось Шуман сказав піаністам: «Грати треба не швидко і не повільно, грати треба так, неначе в залі сидить один-єдиний глядач, але він — геніальний». Я ж граю для глядача, який любить і розуміє театр, а хто він, по суті, немає ніякого значення.
— Чи повинен театр бути соціальним? Такою, наприклад, є вистава «Прибуткове місце»...
— Слово «соціальний» якось лякає. Швидше, театр повинен бути актуальним. Навіть якщо ми граємо комедію, ми все одно шукаємо якісь глибинні загальнолюдські цінності. А головне — театр має бути живим, талановитим і красивим... Пам’ятаєте, як в «Андрії Рубльові» Тарковського, — «краса без строкатості». Також, напевно, театр має бути трохи «над глядачем». Адже якщо все на догоду публіці, то це не буде добре.
