Головною окрасою «італійського компонента» вологодського фестивалю «VOICES» (див. «День» від 22-23 липня) стала чудова актриса, улюблениця багатьох поколінь глядачів Клаудія Кардинале. Дуже товариська й органічна, весела й відкрита, вона стала предметом захоплення не лише гостей і учасників фестивалю, але й усіх без винятку вологодчан. З фотографій, на яких вона з тими, хто бажав з нею сфотографуватися, а Клаудія була невтомна і не відмовила жодному глядачеві, можна було б укласти дуже великий альбом.
Клаудія Кардинале народилася в Тунісі, підкорила Італію, а нині мешкає у Франції і сповнена енергії й творчих сил. Її фільмографія велика. Досить пригадати лише двох метрів кіно, Лукіно Вісконті й Федеріко Фелліні, з їх фільмами, що стали класикою, — «Рокко і його брати» і «81/2», щоб портрет красуні КК, як її називав увесь світ, постав перед кожним на повний зріст.
«День» — єдине видання, якому знаменита красуня й актриса погодилася дати ексклюзивне інтерв’ю.
— Дорога Клаудіє, глядачі в Україні і Росії вас люблять, пам’ятають і знають усі ваші прекрасні ролі. Хочу почати розмову з фестивалю «VOICES», де зібралися люди, які, можливо, стануть гордістю майбутнього великого європейського кіно. Сьогодні вони молоді, початківці, і мені здається, що ваш, зірки світового масштабу, приїзд на цей фестиваль — знаковий. Що вам цікаво тут, що бачили, з ким спілкувалися?
— Чудово, що є такий фестиваль, який допомагає молодим режисерам показати себе, але тут ще й показують кіно відомих старих майстрів. Це й дає можливість їм зустрітися на одному майданчику. Унікальна й дуже важливе подія. Усі фільми, в яких я знімаюся останнім часом, фільми дебютні, тому що, мені здається, важливо допомагати молоді в її кіностановленні, і фільми — у Нью-Йорку, Тунісі, наступний проект буде на півдні Італії, усі вони — дебютні фільми режисерів-початківців, таким чином я їм допомагаю.
— Вам у житті пощастило, ви працювали з чудовими режисерами і вписали своє ім’я в золоту книгу світового кінематографа. Як ви вважаєте, хто з тих великих, з якими ви працювали, найбільше вплинув на вас як на людську особистість?
— Мені дуже пощастило, я почала працювати в золоті роки італійського кіно —1958 року прийшла в кіно, на той момент Італія була «попереду планети всієї» в кінематографі, і там були Фелліні, Вісконті — великі режисери. Я не забуваю вестерни, які теж робили італійці; Серджіо Леоне знімав, і дуже вдало знімав, так звані вестерн-спагеті. Я ніколи не любила напрошуватися, мені здається, дуже важливо, що саме тебе обирають. Завжди спочатку звертала увагу на сценарій, як він написаний, а потім — особистий контакт з режисером, який для мене важливий. На знімальному майданчику без цього неможливо, чи то робота з маестро, чи то з дебютантом.
— Ви сказали, що із задоволенням працюєте з дебютантами. Але ви добре знаєте, що біда сьогоднішнього кінематографа в невмінні розповідати історію, у бракові літературної, сценарної бази. Хто вам цікавий з тих, з ким ви працюєте сьогодні?
— Ось тому я й вибираю фільм, в якому працюватиму, за сценарієм. Як він написаний з погляду літератури, хорошої літератури. Проте сьогодні є багато талановитих сценаристів і режисерів. Я активно знімалася у фільмах, основаних на творах великих авторів італійської літератури. Таким чином залучилася до способу написання сценарію й до словесності.
— Вашими партнерами завжди були кращі актори світового кіно, не лише італійського. Робота з ким із них вам найбільше запам’яталася, була цікавою й легкою — у спілкуванні, на майданчику? Чи було для вас останніми роками якесь відкриття, що стосується молодих партнерів?
— Я грала з Марчелло Мастроянні, Аленом Делоном, Жаном-Полем Бельмондо, Роком Хадсоном, Бертом Ланкастером, Генрі Фонда, Тоні Кертисом, але найважливіше, щоб ця людина була хорошим актором. Бо якщо партнер тобі нічого не дає, то ти нічого не отримуєш і не вибудовується контакт, який і дає іскру, яка летить з екрана до глядача; емоції обов’язково мають переходити від актора до актриси. Річ у тім, що раніше кінематограф був мрією, він змушував тебе мріяти, не було спецефектів, усе було природно. А сьогодні стільки технічних хитрощів, що вже гра акторів не така важлива. Я люблю фільми, які примушують тебе і замислитися, і помріяти, тому що все-таки, коли заходиш до кінотеатру, у темряві засвічується цей магічний екран, і ти занурюєшся у світло, яке йде звідти. У цьому краса. Не люблю, коли в кінотеатрі сидять люди і їдять, п’ють, говорять телефоном, порушують загальну атмосферу, знищують магію кіно.
— Сьогодні величезна складова вашого життя — громадська діяльність. Будь ласка, розкажіть трохи про це. Що саме ви робите, і наскільки це складно? У нас добродійна діяльність у зародку, можливо, ми дізнаємося щось корисне для себе?
— Я давно почала це робити, багато років є послом від ЮНЕСКО, сфера моїх інтересів і повноважень — жінки, їхнє становище в суспільстві, захист прав, також моя тема — захист природи. 13—14 років тому я стала «хрещеною матір’ю» боротьби зі СНІДом в Авіньйоні й підтримки дітей Камбоджі. Найголовніше — просто давати право голосу (можливість висловитися) тим людям, в яких його немає. Звичайно ж, складно інколи буває когось захистити, тому що коли втручається політична складова, дуже складно надавати гуманітарну допомогу. Але це дуже важливо.
— Поділіться, будь ласка, секретом, як за такого жорсткого життєвого графіка ви відпочиваєте, як проводите свій вільний час? На що, на кого витрачаєте його? І як відновлюєте емоції, яких так багато віддаєте?
— Ви знаєте, я вже 53 роки знімаюся в кіно і постійно подорожую, у дитинстві хотіла бути мандрівницею, тому загалом моя мрія здійснилася. Дуже вдячна, що мене запрошують і чекають. Для кожної людини важливо бути потрібною. Дуже люблю контактувати з людьми; не люблю, коли в мене охорона, адже вона заважає безпосередньому контакту з людьми. Удома просто розслабляюся, одягаюся по-арабськи і нічого не роблю. Але це буває вкрай рідко, тому що я завжди в дорозі.
— Не можу не запитати, хоча, можливо, це запитання досить банальне. У принципі, весь світ, ураховуючи, зрозуміло, Європу, активно страждає від експансії американського кінематографа. Як, на ваш погляд, виживати прекрасному європейському кіно? Як протидіяти цій експансії?
— Треба просто захищати свою країну. Тому що у нас немає таких грошей, як в американців. І в Каннах, і у Венеції, на кожному фестивалі завжди — переважна кількість американських фільмів. Що мені подобається у Вологді — це те, що тут люди з усіх кінців Землі. Це важливо! Мені здається, найважливіше сьогодні для кіно — копродакшн, щоб країни працювали разом, щоб фільми могли одночасно виходити в усіх країнах. Колись такого було більше, тепер цього менше. У результаті ми не знаємо, що робити, навіть у Франції сьогодні складно подивитися італійські фільми, вони не всі виходять. Якщо фільми не циркулюють і не переміщаються, залишаються в одному місці, ринок не працює.
— Я не дуже добре знаю італійське законодавство, але у Франції є закони, які захищають національний кінематограф. У Росії, в Україні до цього, на жаль, поки не прийшли, але дуже багато розмов на цю тему. Як це має працювати?
— В Італії зараз узагалі мало грошей, мало кінокартин. Культуру мало захищають, тому я мешкаю у Франції. У Франції дуже багато державної підтримки; підтримують і музику, і всі форми мистецтва. Це дуже важливо, особливо для молоді, для нового покоління. Якщо ваша країна піде цим шляхом, культурі — бути.
— Клаудіє, Ален Делон, наприклад, останнім часом багато грає в театрі. Багато інших знаменитих кіноакторів не цураються такого досвіду. Що ви робите в театрі?
— Дві п’єси Теннесі Вільямса, одна —Піранделло, ще одна п’єса — невідомого автора. Разом — чотири. Зараз мені надіслали ще чотири пропозиції, але я ще не дала згоди. Театр, як і кіно, мені подобається. Узагалі я все життя отримую задоволення від роботи. Це теж секрет гарного настрою й перебування у формі.
— Перш ніж подякувати вам за розмову, ще раз хочу висловити своє захоплення тим, як ви виглядаєте, можете виказати секрет?
— Ніколи не робила ліфтингу. Не можна ж час зупинити. Ми всі тут тимчасово.
ДОВIДКА «Дня»
Клаудія Кардинале народилась у Тунісі. У 18 років перемогла на конкурсі краси, приїхала на кінофестиваль до Венеції і не залишилась непоміченою. У кіно з 1958 року. Навчалась у Римському експериментальному кіноцентрі. З першої ж появи на екрані звертає на себе увагу відомих європейських режисерів.
З початку 1960-х стає однією з найпопулярніших актрис національного кіно, досягаючи значних успіхів виконанням різножанрових ролей у фільмах насамперед Мауро Болоньїні — «Красунчик Антоніо» (1960), «Ла В’ячча» (1961), «Дряхлість» (1962), Франческо Мазеллі —«Дофіни» (1960), «Байдужі» (1963), а також у картині «Дівчина з валізою» (1961), Валеріо Дзурліні — «Дівчина Бубе» (1963) Луїджі Коменчині, «Прекрасний рогоносець» (1964) Антоніо П’єтранджелі, «День сови»/«Сова з’являється вдень» (1967) Даміано Даміані. Міжнародне визнання принесла їй участь у фільмі Федеріко Фелліні «Вісім з половиною» (1963) і багаторічна співпраця з Лукіно Вісконті — «Рокко і його брати» (1960), «Леопард» (1963), «Туманні зірки Великої Ведмедиці» (1965), «Родинний портрет в інтер’єрі» (1974). Після розриву з чоловіком, продюсером Франко Крістальді Кардинале виходить заміж за режисера Паскуале Скуїтьєрі. За свою довгу творчу біографію актриса була удостоєна багатьох почесних кінематографічних нагород, серед яких: Каннська «Золота пальмова гілка», «Золота раковина» Сан-Себастьяна, «Золотий лев» Берлінського кінофестивалю, італійська національна премія «Давид».
