…Донедавна я думала, що спецслужби вміють бездоганно виконувати лише основні свої функції: «запускати» в народ добре продуману «дезу»; не криючись, ходити назирці; розставляти «жучки» і знімати інформацію; виконувати престижну роль «даху»; читати чужу кореспонденцію і підслуховувати всіх, у тому числі президентів.
Боронь Боже, якщо хтось запідозрив, що я сумнівалася в інтелектуальних чеснотах бійців невидимого фронту! Навпаки, знаю, що багато хто з них може дати (і дає!) фору не одному ейнштейну місцевого значення.
А проте була щиро вражена, коли днями отримала подарунок – путівник «Буковина. По неповторних місцях». Направду, двічі переводила подих, коли прочитала, що цю розкішну книгу «благословило» у світ Божий… управління Служби безпеки України в Чернівецькій області.
Але, якщо подумати, то нічого дивного: Європа – вона тримала пальці на пульсі часу завжди. Вам дивно: до чого тут Європа? А до того, що переважна більшість сучасної Буковини з 1775 по 1918 роки «гартувалася» в обіймах престарілої бабці Австро-Угорщини. І ось саме за часів Австро-Угорщини у Чернівцях у 1899 році вийшла книга «Буковина». Ви думаєте, її укладали фанати-краєзнавці? Так, матеріали до тодішнього видання справді збирали чи не найпоінформованіші на той час краєзнавці… особовий склад крайової жандармерії. І, як було сказано у передмові до видання коменданта крайового управління жандармерії, підполковника Георгія фон Катарджі, «особовий склад і офіцери, будучи переконаними в тому, що цей твір залишиться пам’яткою… працювали наполегливо над зібранням необхідного матеріалу, його обробкою і цим самим довели, що управління, навіть в незнайомій для нього галузі діяльності, може багато чого зробити».
До честі нинішніх буковинських «краєзнавців» у погонах, вони досить фахово впоралися із таким значним масивом інформації про Буковину, як географія, історія, культура, архітектура, економіка, персоналії, фотоматеріали. Хіба що хотілося б більш модерного, динамічнішого тексту, проте, це справа смаку.
А книгу приємно читати чи дарувати. Тим паче, що іноземцям також немає проблеми з її освоєнням: на кожній сторінці йде синхронний переклад англійською мовою.
Я не знаю, чи знайдеться той, хто поставить під сумнів, чи слід братися за видання книжок тим службам, які нібито не є прямо чи навіть опосередковано причетними до цієї справи? Але!
Але попри усі наші ура-гопакові окозамилювання про нібито розквіт книговидавничої справи в Україні, мене таки частенько сум голови побирає, як сказали б у нашому селі, бо хіба гоже чванитися таким розквітом, який передбачає однутри тисячі тиражу на все іще 48-мільйонну державу? Україна велика – а часто змушена читати привозний багатотиражний секонд-хенд. Чому?
Невже тільки тому, що книговидавнича справа не є сегментом тієї проблеми, яка називається політичною ситуацією в Україні?
Чи (і це без іронії) конторі Володимира Радченка позмагатися і дати фору конторі Івана Чижа і цілого парламенту, і зробити бібліотеку сучасної України, яка іще таки не вмерла, якщо хоче і хліба, і чтива? Бо, очевидно, не перевелися люди, які усвідомлюють, що покоління повинно залишати після себе «пам’ятки» і доводити, що «навіть в незнайомій галузі діяльності, можна багато чого зробити».
Не входити ж в історію лише диктофоном під диваном.
Чи ви думаєте інакше?
