Це мало б слугувати за вступ до спроби побіжного обговорення проблем книжкового ринку. Власне, українського книжкового ринку — занедбаного, упослідженого, системно й систематично знищуваного. З іншого боку, постійні утиски виробили в ньому природний імунітет та здатність задовольнятися малим. За філософським принципом: «Багатий не той, хто багато має, а той кому мало треба». Отож, візьмемо сміливість констатувати — українська книга є, пацієнт скоріше живий (жевріє), аніж мертвий та наше майбутнє у наших руках (головах). Питання лише у внутрішньому наповнені дискусійно-оптимістичного «є» та ступені розкладу препарованого пацієнта.
Причин, за яких доводиться застосовувати слово «проблем», існує декілька — загалом вони відомі, хоча й не осмислені на належному рівні (як у сенсі розумової механіки, так і суспільної ієрархії). Так, основною вважається вкрай нерозумна державна політика щодо оподаткування галузі. Як нещодавно зазначив поет Віталій Квітка: «Порушення національних прав українця у вигляді боротьби держави з національною книжкою — це тема». Не погодитися із цим може винятково людина необізнана або та, що відверто прагне такого стану речей. Залишається тільки гадати, хто ж у нас приймає закони (укази-постанови-рекомендації). Якщо перші — це елементарна невідповідність зайнятому місцю, якщо другі — й того гірше (відверто антидержавна політика).
Другим «слоном», що на ньому коливається віртуальне тіло української книжки, є мовна проблема, про яку «День» багато писав. Адже навіть зробивши нашу книжку дешевшою від тієї ж хрестоматійно-невгомонної російської чи білоруської, де законодавство практично потурбувалося про «національного виробника», навряд чи можна сподіватися на швидке й повне відвоювання ринку. Об мовне питання поламали чимало гостроголових списів — відповіді не знайшли. Бо не там шукали. Людина завжди намагається користуватися престижними речами, жити «красиво», дистанціонуючись від «примітиву». Мова не є виключенням. А у нашій деформованій свідомості престижним залишається комунікативний спадок імперського центру. Це очевидно. Отож, «танцювати» треба якраз виходячи із цієї категорії престижного/непрестижного. Всі інші шляхи заводять у лабіринти безплідної схоластики, якими так довго блукають «дезорієнтовані на місцевості».
Третя причина ненормального становища вітчизняної книжки є брак письменництва. Ні, письменників у нас багато. Більше того — письменників якісних, високого стилю та лету думки. У цьому й проблема, точніше у відсутності масової літератури. Це подібно відсутності середнього класу в державі, що просто унеможливлює нормальне життя суспільства. Одвічна «наумняченість» та письменницький страх творити популярне чтиво, при цьому таємно заздрячи тим же російським попсовикам із мільйонними тиражами, заважає виробленню власної продукції. Але, як відомо, місце пустим не буває (не тільки святе) — воно природньо заповнюється надлишком зовнішнього тиску. Ось і поглинаємо сусідські ласощі — за даними, наближеними до втаємничених осіб, росіяни вторговують близько одного мільйона доларів.
Це все зовнішній, загальноприйнятий й узгоджений бік книжкового руху. Він ніби то правильний, але існують й інші не менш «правильні» речі. Так, без зайвої сором’язливості можна стверджувати, що той самий ринок «літератури середньої полиці» набуває дедалі потужніших обертів. Українці нарешті почали томитися від заморсько-північних текстів і вимагають впізнаваних ландшафтів та координат. Письменництво, у свою чергу, на попит зреагувало пропозицією. Яскраве підтвердження цьому — пристойні тиражі Андрія Куркова, Василя Кожелянка, Леоніда Кононовича, Юрія Андруховича, Сергія Бортнікова, Оксани Забужко і ще, ще, ще… Фантастично розходиться «Герой нашого часу» Леся Подерв’янського. Чекають свого виходу нові «хард-корові» речі Олеся Ульяненка. Якщо до цього додати наших земляків, що симбіотично «підгодовують» російський ринок — Дяченки, Олді, Вешинін etc — й геть вимальовується непогана картина. Отож, можна припустити, що сучасні українські письменники таки спромоглися потрапити у різножанрові ніші масової літератури, що здавалося були невитравно окуповані чужоземними зайдами.
Традиційно слабкий пласт дитячої літератури також поступово збільшується. Тішить тут насамперед його якісний критерій. Варто лише потримати в руках книжки видавництв «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Факт», «Махаон-Україна». Навіть епічна «Веселка» почала потроху виправлятися; «Смолоскип» видає власних лауреатів.
Літературні конкурси «Золотий бабай» та «Коронація слова» засвідчили, що персон- текстотворців у нас багато. Власне, їх ніколи не було мало, просто відстояні «вершки» регулярно зливалися у потрібний посуд (мову-культуру-ринок). Нині глечик знову повний і в ньому відбувається нормальний процес переходу кількості в якість. Поруч із цим відчувається брак іншої сфери, покликаної обслуговувати літпроцес та врівноважувати його ущербну самодостатність. Йдеться про літературну критику. Загальний напрямок рецензійного руху напрочуд влучно охарактеризував один із чільних його представників, що нігілістично сторониться виробленого канону, Михайло Бриних: «Що робить сучасний критик? Він самостверджується. Письменник йому потрібен лише, як турнік гімнасту». Той же Бриних із сумом констатує: «Літературних дискусій в Україні не було, нема і поки що не передбачається».
Українська книга є. На неї існує попит. У цьому світлі абсолютно парадоксальним видається існування лише по одній ятці на двох найбільших столичних книжкових базарах («Петрівка» та «Квадрат»). Це майже насмішка. Майже, тому що іноді хочеться плакати.
