Нову спробу естетичного прориву в українському кінематографі здійснила, як було заявлено ще минулого року, коли все починалося, «ініціативна група молодих українських режисерів, що не шукають інвесторів і не сподіваються на держпідтримку»: Володимир Тихий, Іван Сауткін, Олександр Стеколенко, Аксінья Куріна, Роман Бондарчук, Марк Горобець, Віра Яковенко та інші.
Назва збірки — «Мудаки (Арабески)», — очевидно, продиктована тим станом, в якому перебувають вітчизняна кінематографія та країна загалом. Володимир Тихий, генеральний продюсер проекту, наголошує: «18 років спроб створити українське громадянське суспільство призвели до епідемії соціальної хвороби — «мудацтва», котра передається не стільки через український політикум чи перекошену економічну модель, скільки від обивателя до обивателя».
Як стверджують ініціатори, вони зняли безбюджетне арт-хаусне кіно про сучасну Україну, про наболіле, за трьома загальними правилами: історія діється тут, тобто в нашій країні, зараз (у наш час), а героями є звичайні, прості люди, не «козаки» і «закохані супермени».
«Безбюджетність» у цьому списку все ж таки здається найменш імовірною: кіно у будь-якій версії — дуже витратний процес. Як пояснив Тихий ще на початку проекту, гроші мають поступитися людським стосункам: кожен з режисерів здатен знайти кількох друзів і однодумців, — операторів, акторів, художників — що віддадуть проекту бодай один день роботи. Суто технічні моменти забезпечили продакшн-студії — винятково за рекламу.
Так чи інакше, задекларованої допомоги вистачило, щоб зняти півторагодинний альманах з 14 короткометражок тривалістю від 3 до 15 хвилин.
Відкриває збірку інтродукція, гарна за задумом, але надто прямолінійно втілена: літня жінка-кіномеханік ставить у проектор плівку з «Арабесками», і, займаючись своїми справами, слухає з будки супровідний текст, котрий звучить у залі. Текст читається голосом, надто театральним для такого проекту, а жінка гримасує, втілюючи тим самим приказку щодо дзеркала, на яке нема чого ремствувати: весь епізод надто традиційний і прямолінійний.
А власне перша «арабеска» — «Це гімно» Володимира Тихого (в головній ролі Олександр Ігнатуша) — комічний скетч про такого собі добродія, котрий мстить багатшим співгромадянам, вимазуючи собачим послідом їхні блискучі автомобілі. Робота цілком фахова, однак страждає на ту ж таки прямолінійність. Загалом, поставивши собі на меті створити екранну колекцію людських пороків, автори альманаху мимоволі зафіксували також недоліки, типові для українського кіно. В першу чергу, це — нестача гарних сценаріїв, також не завжди уважна робота з акторами, брак яскравих виконавців серед молоді, консерватизм і навіть застарілість естетичних прийомів, коли у нових бунтівників виходить стовідсоткове «татусеве кіно» — дидактичне і занудне. Неясним лишається також відповідність матеріалу і заявленої спільної теми: деякі роботи дуже умовно відповідають наміру художнього діагностування «мудацтва».
І все ж в «Арабесках» є що дивитися.
«Таксі?» (Віра Яковенко) запам’ятовується грою Петра Панчука у ролі такого собі таксиста-простака, що закохується у п’яну пасажирку. Аналогічно «Мій друг Серьога» (Іван Тимшин) тримається на гострому типажі головного героя (Кирило Мишкін). «Труси» (Жанна Довгич) — мініатюра, за сюжетом скоріше близька до жанру похмурого анекдоту, але, знов-таки, має перевагою колоритного виконавця (відомий у київських субкультурних колах Анатолій Ремізов — сам по собі персонаж у житті — виявився на подив небезталанним актором).
«Лист» (Юрій Ковальов) — трохи наївна за виконанням, але зворушлива картина про хлопчика, що прочитав чужого листа. Тут і гарний сам маленький актор (Родіон Прокопенко), і чітко проартикульована історія про ціну вибору.
У режисера восьмихвилинки «Рано-вранці» Володимира Тихого (загалом він зробив найбільших внесок — три фільми) була певна сценарна перевага, адже він взяв для екранізації уривок з роману Юрія Андруховича «Рекреації»; однак втілення гідне першоджерела. Тихий перетворив прозовий уривок у напружену психологічну кіноновелу з непередбачуваним фіналом.
Найкращою в «Арабесках» є «Глухота» Мирослава Слабошпицького, вже відзначена відбором у конкурсну програму останнього Берлінського фестивалю. Фільм — бо йдеться про події поруч з інтернатом для глухонімих — без єдиного слова, все відіграється на жестах і міміці. «Глухота» — це жорстка, безпристрасна фіксація людського озвіріння. Все тут на рівні, рідкісному для наших професіоналів: актори, операторська робота, сценарій. Байдуже обличчя міліціонера, що катує навіть не підозрюваного — свідка, — вражає більше за найкривавіші сцени насильства. Моральна глухота страшніша за фізичну — стара істина, але Слабошпицький довів її надзвичайно переконливо.
Добірку завершує «Свєта» — знов-таки, зафільмована Володимиром Тихим дотепна притча про небезпеку поспішних суджень стосовно інших людей.
«Арабескам» не вистачило зовсім трохи, аби перетворитися на цілісний кінематографічний маніфест. Однак авторам вдалося досягти головного: показати наших сучасників, дійсно не суперменів і не картонних козаків, а живих людей з плоті і крові. Дивним чином, за настроєм та атмосферою у деяких моментах «Мудаки» перегукуються з цьогорічною сенсацією вітчизняного кіно — повнометражним дебютом Сергія Лозниці «Щастя моє». Така співзвучність дає обережну надію, що вітчизняне кіно починає наближатися до відкриття своєї власної — мистецької та екзистенціальної — тематики, а звідти недалеко і до формування власної «нової хвилі». А втім, не варто аж так забігати наперед.
Безумовно одне: у більшості з відзначених вище режисерів може бути цікаве кінематографічне майбутнє. Хотілося б принаймні побачити ще одну їхню колективну роботу.
